Артур Конан Дойль - Вигнанці

перешкоди у всіх справах, їм забороняли посідати всі громадські посади, брали їх будинки під постій для солдатів, заохочували до непослуху їх дітей, лишаючи нерозглянутими в судах всі їхні скарги на образи та кривди. Кожен негідник, який хотів задовольнити особисту злобу або влізти в довір'я до свого ханжі-начальника, міг виробляти з першим-ліпшим гугенотом що йому заманеться, не боячись закону. І, незважаючи на все, ці люди горнулися до країни, що відштовхувала їх, повні гарячої любові до рідного грунту, яка криється в глибині серця кожного француза, вважали за краще образи й кривди тут, аніж ласкавий прийом, що ждав їх за морем. Та на них уже насувалась тінь фатальних днів, коли вибір більше не залежав від їх бажань.

Двоє з королівських гвардійців, височенні молодці в синіх мундирах, які чергували в цій частині палацу, були свідками марного клопотання гугенота. Вони підійшли до нього і брутально урвали хід його думок.

— Ну, «молитовник», — похмуро промовив один із них, — забирайся-но звідси.

— Не можна сказати, щоб з тебе була окраса королівського саду, — крикнув другий, погано вилаявшись. — Що ти за цяця, що відвертаєш ніс від релігії короля, чорт би тебе взяв!

Старий гугенот гнівно й з глибоким презирством глянув на варту і повернувся, наміряючись іти геть, як раптом один з гвардійців штовхнув його в бік кінцем алебарди.

— Ось тобі, собако! — гукнув він. — Як ти смієш так дивитися на королівського гвардійця!

— Діти Веліала, — вигукнув старий, притискуючи руку до бока, — коли б я був на двадцять років молодший, ви не насмілилися б так поводитись зо мною.

— А! Ти ще виригаєш отруту, гадино? Годі, Андре! Він загрожував королівському гвардійцеві. Хапай його й тягни в караульню!

Солдати, покидавши зброю, напали на старого, та хоч обидва були високі й здорові, їм не дуже легко було упоратися з ним. Суха постать гугенота з довгими мускулястими руками кілька разів видиралася з рук насильників; аж коли старий почав уже задихатись, втомленим солдатам удалось нарешті, скрутивши йому руки назад, подухати гугенота. Та ледве вони дістали таку жалюгідну перемогу, як грізний оклик і шпага, що блиснула перед очима, примусили солдатів звільнити полоненого.

Це був капітан де Катіна. Скінчивши ранішню службу, він вийшов на терасу і несподівано опинився свідком ганебної сцени. Побачивши старика, він здригнувся і, вихопивши з піхов шпагу, кинувся вперед так несамовито, що гвардійці облишили свою жертву, причому один із них, задкуючи від загрозливого леза, послизнувся і впав, тягнучи за собою товариша.

— Негідники! — гримів де Катіна. — Що це значить?

Гвардійці насилу звелись на ноги, дуже зніяковілі.

— Дозвольте доповісти, капітан, — промовив один із них, віддаючи честь, — це гугенот, який образив королівську гвардію.

— Король відхилив його прохання, капітан, а він тупцяється на місці.

Де Катіна зблід від люті.

— Значить, коли французькі громадяни приходять звертатись до владаря їх країни, то на них повинні нападати такі швейцарські собаки, як ви? — закричав він. — Ну, заждіть же!

Він витяг із кишені маленький срібний свисток, і на цей різкий заклик з караульні вибіг старий сержант з півдюжиною солдатів.

— Ваше прізвище? — строго спитав капітан.

— Андре Меньє.

— А ваше?

— Ніколас Клоппер.

— Сержант, заарештувати Меньє і Клоппера.

— Слухаю, капітан! — одрубав сержант, смуглявий посивілий солдат, учасник походів Конде і Тюренна.

— Віддати їх сьогодні ж під суд.

— На якій підставі, капітан?

— Як звинувачених у нападі на старого поважного громадянина, що прийшов з проханням до короля.

— Він сам признався, що гугенот, — в один голос виправдовувались звинувачені.

— Гм!.. — сержант нерішуче смикав свої довгі вуса. — Накажете так формулювати обвинувачення? Як угодно капітанові…

Він злегка знизав плечима, ніби сумніваючись, щоб із цього вийшло щось путнє.

— Ні, — сказав де Катіна, якому нараз спала щаслива думка. — Я обвинувачую їх у тому, що вони, кинувши алебарди під час перебування на варті, з'явились переді мною в брудних і розтріпаних мундирах.

— Так буде краще, — зауважив сержант з вільністю старого служаки. — Грім і блискавка! Ви осоромили всю гвардію! Ось як посидите годину на дерев'яному коні з мушкетами, прив'язаними до кожної ноги, тоді добре затямите, що алебарди повинні бути в руках у солдатів, а не валятися на королівській галявині. Взяти їх! Слухай! Направо кругом! Марш!

І маленький загін гвардійців рушив у супроводі сержанта.

Гугенот мовчки й похмуро стояв осторонь, нічим не виявляючи радості від несподівано щасливого для нього кінця; але коли солдати пішли, він і молодий офіцер швидко підійшли один до одного.

— Аморі, я не сподівався бачити тебе!

— Як і я, дядю. Скажіть, будь ласка, що привело вас у Версаль?

— Вчинена мені несправедливість, Аморі. Рука нечестивих тяжить над нами, і в кого ж просити захисту, як не в короля?

Молодий офіцер похитав головою.

— У короля добре серце, — промовив де Катіна. — Але він дивиться на світ тільки крізь окуляри, надіті йому камарильєю. Вам нема чого сподіватися від нього.

— Він майже прогнав мене з очей геть.

— А спитав ваше ім'я?

— Так, і я назвав себе. Молодий гвардієць свиснув.

— Ходімо до воріт, — сказав він. — Ну, коли мої родичі приходитимуть сюди й заводитимуть суперечки з королем, моя рота незабаром залишиться без капітана.

— Король не добрав, що ми родичі. Але мені дивно, небоже, як ти можеш жити в цьому храмі Ваала, не поклоняючись кумирам.

— Я ховаю віру в серці.

Старик серйозно похитав головою.

— Ти йдеш по