Генріх Манн - Молоді літа короля Генріха IV

Катерина тільки головою покивала — немовби вона саме цих слів і сподівалася. Ось воно, нарешті, випливло! Вона просто ревнива дружина, ця подвижниця віри! Відповідати було зайве: ця білява жінка, схожа на козу, однаково б нічого не почула. Не владаючи собою, вона поточилась до стіни і, немов зомліла, впала на велику скриню. В ту мить відчинилися двері — розмальовані, позолочені, але окуті залізом. Варта стукнула алебардами об підлогу, й до зали ввійшов король Наваррський. Він тримав за руки обох своїх дітей.

Антуан Бурбон виступав, похитуючи станом, — вродливий чоловік, якого любили жінки. Він робив це просто за звичкою, ще й не здогадуючись, що тут діється. Вікна були в глибоких нішах, і той, хто входив сюди зі світла, опинявся в півмороці й нічого не бачив. Антуан помітив, як біля протилежної стіни щось ворухнулось, і вмить ухопився за кинджал. Тоді королева Катерина щиро засміялася — правда, тихенько, сама до себе.

— Не бійтеся, підходьте сміливіше, Наварро! Пересвідчіться самі, що я не ховаю там убивць — та ще для такого чоловіка, як ви.

Антуан мав би розчути в тих словах щонайвідвертішу зневагу, та для цього він був надто самозакоханий. Тому, не звертаючи більш уваги на підозрілу стіну, він уклонився Катерині й сказав з гідністю:

— Ось мій син Анрі, він просить вашої ласки, вельможна пані.

Про малу Катрін ніби й забули, і вона присоромлено опустила оченята.

Анрі задивився на королеву й навіть забув уклонитися їй. Адже перед ним, посеред великого покою, там, куди падало найбільше світла, сиділа страшна й лиха Катерина Медічі. За всім побаченим у дорозі, за новими знайомствами в саду, а найбільше за динями він майже забув про неї, і аж тепер йому пригадалось, якою він сподівався її побачити. Якби вона мала скарлючені пальці-пазури, горб на спині, загнутий відьомський ніс, отоді б Анрі зразу її впізнав. Та вона була зовсім не така, зовсім звичайна. Під високою прямою спинкою крісла вона здавалася дуже маленькою, та ще й гладка була, мала обвислі білі щоки й чорні очі, наче погаслі жаринки. Вона розчарувала Анрі.

Тоді він жваво обвів очима всю залу — і що ж угледів! О, він мав гостріший зір, ніж його батько, гостріший зір і більше любові. І він прожогом кинувся туди, де зігнулась на скрині Жанна.

— Мамо! Мамо! — закричав він і, ще не добігши, подумав: «Значить, вона таки щось їй заподіяла!»

— Матусю, що тобі зробила ця лиха пані Катерина? — зашепотів він схвильовано, цілуючи матір.

— Нічого. Просто мене взяла млість. Зараз ми встанемо обоє і поводитимемось як годиться.

І негайно зробила, як сказала. Обнявши за плечі малого сина, Жанна підійшла до чоловіка й усміхнулась йому:

— Ось наш син…

Одначе руки з пліч хлоп'яти не зняла.

— Я привезла Анрі, щоб ти його хоч раз побачив, любий мужу, бо ти рідко навідуєшся додому. А насамперед я хочу показати королеві Франції маленького вояка, що колись служитиме їй так само, як його батько.

— От і гаразд, — озвалась Катерина добродушно. — Але як на мене, то я б воліла, щоб ми в усьому королівстві жили мирно, мов одна родина.

— А мені тоді довелось би орати свою землю? — не дуже задоволено спитав полководець Антуан.

— Вам би слід більше дбати про дружину. Вона вас любить, і в неї бувають напади млості, бо їй важко витерпіти без вас. Правда, я могла б дати їй одні ліки.

Жанна здригнулася: вона досить начулась, які ліки готує ця отруйниця.

— Ні, ні! Вже не треба нічого, — запевнила вона квапливо.

Вона ще через силу вставала зі скрині і йшла залою, але тепер уже прикидалась без ніякого зусилля, це в неї виходило само собою, і то незгірш, ніж у Катерини. А та зображувала материнську ласку.

— Я, Наварро, запропонувала вашій дружині свою приязнь і гадаю, що й вона прихильна до мене так само, як я до неї.

A в Жанни майнула палка, жагуча думка: «Постривайте, виросте мій син, тоді я ще завдам вам гарту. Я ще скручу вам в'язи, хай-но мій син виросте. Ця крамарівна хоче рівнятись до мене, небоги Франціска Першого!»

Одначе захоплений і щирий вираз її обличчя не змінився нітрохи: адже й Катерина, хоч би там що думала, на виду лишалась по-материнському ласкава. Тільки тим виказала себе Медічі, що майже не звернула уваги на обох дітей — навіть на маленьку несміливу дівчинку. Хіба тaк жінки вдають материнські почуття!

— Я всім серцем ваша вірна приятелька! — вигукнула Жанна, рада, що таки спіймала флорентійку на чомусь.

Антуан Бурбон щиро тішився тим, що розмова з королевою проминула так мирно. Зоставшися на самоті з родиною в приділеному їм покої, він обняв спершу дружину, потім сина. Синові він показав на невеличкого коника, що його саме проводили під вікном.

— Це для тебе. Хоч і зараз іди сядь на нього.

Анрі вмить гайнув надвір. Сестричка побігла за ним — подивитись, як він їздитиме верхи.

Вираз Жанниного обличчя вже став зовсім не такий захоплений, як перед Катериною Медічі. Та вельми задоволений чоловік не відразу помітив ту зміну. А Жанна поглянула на нього якось ніби замислено й спитала:

— То як же звуть ту жінку, що з нею тебе майже весь час тепер бачать? Що їздила з тобою в похід та, мабуть, і сюди приїхала?

— О, тобі вже набалакали! — Він навіть осміхнувся самовдоволено, і Жанна насилу стрималась.

— Невже ти все забув? — зненацька спитала