Віктор Степанович Сапарін - Об’єкт 21

При блідому світлі оповитого сірим серпанком місяця було видно, як упоперек руху літака переміщалися білясті маси. То були снігові лавини, які з величезною силою гнав вітер.

— Ну і що ж? — спитав я. — Адже літак обладнано так, що він може сідати в будь-яких умовах!

— Та літак сяде, — сказав льотчик. — Але… — він співчутливо подивився на мене. — Я не маю права сідати в таку погоду з пасажиром на борту.

Я здивовано глянув на льотчика.

— А якщо я не заперечую?

— Все одно, — пілот категорично хитнув головою. — Правила щодо цього суворі.

— Що ж робити?

— Повертатись у Загорянськ, — відповів пілот, з тону, яким це було сказано, я зрозумів, що така перспектива не викликає в нього особливого ентузіазму.

Я заявив, що він може робити все, що завгодно, але я не полечу назад.

— Тоді… — пілот глянув скоса на гачок, де висів брезентовий ранець, — лишається тільки один вихід.

— Стрибати? Ви вважаєте, що спуск на парашуті менш рискований для пасажира, ніж посадка в літаку?

— Цілком безпечно, — поспішив заспокоїти мене пілот. — Розкривається автоматично. Приземляється з такою швидкістю, як спускається ліфт.

— Ну, принаймні це хоч цікавіше, ніж звичайна посадка, — сказав я. — Не заперечую.

Пілот полегшено зітхнув. Мабуть, перспектива посадки в хуртовину цієї гори ящиків і бочок разом з пасажиром була справді не дуже втішною.

Але раптом він похмурнів.

— А стан вашого здоров’я? — стурбовано спитав він. — Інструкція щодо цього, знаєте, дуже сувора.

— Не турбуйтеся, — перебив я його. — Стрибати доводилося. Взагалі ви маєте справу не з новачком на повітряному транспорті. От навіть значок парашутиста, бачите?

Я трохи пишався своїм значком парашутиста і спеціально прикріпив його до піджака на час перельоту. Але й людська слабість, виявляється, інколи може бути корисною.

Пілот підвів мене до люка в підлозі кабіни і, поки літак робив чергове коло, почав пояснювати, що я маю діяти.

Він старанно перевірив, як я підігнав лямки парашута, підтягнув одну пряжку і поставив мене на кришку люка. Я попросив викинути мене якнайточніше. Пілот запевнив, що скине мене з такою точністю, з якою конверт падає в поштову скриньку. А проте він наполіг на тому, щоб я надів рюкзак з аварійним запасом харчів і пристебнув до пояса лижі.

— Про всяк випадок, — пояснив він.

У відповідь я тільки знизав плечима. Мабуть, цього вимагала інструкція і тому сперечатися було марно.

Оглянувши мене з усіх боків, пілот підійшов до стіни, де виднілася ручка, схожа на рукоятку гальмового крана в поїзді. Він узявся за неї, і я відчув, що підлога піді мною провалюється. Мить — і я вже летів на землю.

XIV

Спочатку я впірнув у те, що згори здавалося сірою річкою, а насправді було снігом, який струмував по рівнині. Я по шию занурився в цей потік. Сніг почав шмагати мене в обличчя, потім я відчув під ногами пружне податливе дно: це була земля.

… Ясний ореол просвічував крізь білу завісу снігу неподалік від мене і вище над моєю головою. В скісних струменях снігу ясна пляма розпливалася, витягувалася, тріпотіла, наче прапор. Від світлої плями вниз падала вузька тінь. Підійшовши ближче, я зрозумів, що це стовп з ліхтарем.

Ліхтар маячив у тундрі самотньо. Скільки я не вдивлявся навколо, не міг розглядіти поблизу ніяких споруд.

Може пілот і справді висадив мене дуже точно, прямо біля аеродрому, але мені від цього було не легше.

Я бачив тільки один ліхтар, а решта, якщо вони й були тут, безнадійно потонули в хуртовині. Я не знав навіть, де їх шукати. Ніяких проводів, що могли б вказати мені дорогу, біля стовпа не було.

Відчепивши парашут і лижі, я поклав їх під стовпом і вирішив зробити невелику розвідку. Я спробував просуватися в різних напрямках, доки сягало світло ліхтаря. Скрізь була гола тундра, і жодного кущика серед снігу.

Кінець кінцем, я повернувся до ліхтаря, боячись загубити і цей орієнтир. Притулившись до стовпа так, щоб він захищав мене од вітру, я обмірковував становище. Очевидно, пілот радирував про мою висадку, і мене шукають. Але спробуй знайти людину в таку пургу, коли навіть за два кроки нічого не видно.

Скільки може тривати хуртовина? Добу? Тиждень? Я уявив собі на мить картину: замерзле тіло біля ліхтаря, який цілісіньку полярну ніч ллє холодне, байдуже світло, і могильний горбик із снігу серед арктичної німої тиші. Потім переді мною постала інша картина: за сто кроків капітальна будова з натопленою грубкою, світло, люди… В Арктиці можна замерзнути буквально біля порога будинку.

Не знаю, яка б ще картина виникла в моїй надто живій уяві, коли б у димчастих клубах хуртовини, освітлених ліхтарем, раптом не з’явилося щось настільки схоже на звичайний московський тролейбус, що я ущипнув себе за руку. Я подумав, що вже замерзаю і все це ввижається мені у сні.

Щось велике, виблискуючи склом і світлом, викотилося з туманної імли, держачи курс прямо на ліхтар. Я мимоволі підвів голову, щоб подивитися, чи немає на стовпі дощечки з літерою «Т», що означає тролейбусну зупинку. На ньому справді була якась дощечка. Раніше я не помітив її, а зараз розглядати було ніколи. Тролейбус чи те, що я вважав за нього, вже зупинився біля стовпа.

Екіпаж справді нагадував тролейбус, тільки був без тролів, стояв на лижах і мав гвинт, який обертався позаду.

Деякий час я стояв, чогось чекаючи і дивлячись на автоматично розчинені дверцята. Нарешті зрозумів, що дверцята відчинилися для мене, і поліз в електросани. Мені дуже заважали лижі, які я вирішив обов’язково взяти з собою (парашут я ще раніше обв’язав стропом навколо стовпа і залишив його так). Нарешті я опинився всередині, дверці зачинилися, пропелер