Костянтин Едуардович Ціолковський - На Місяці

на гору. Половина її світиться. Там сонце. Але поки ми вибігли на неї, вона вже встигла поринути в темряву, і сонця з неї не видно було.

Очевидно, це місцевість заходу.

Побігли швидше.

Летімо, як стріла з луку.

Могли б і не поспішати так; однаково побачили б сонце, що сходить на заході, коли б бігли і з швидкістю 6 кілометрів на годину, цебто не бігли, — що це за біг, — а йшли.

Ні, не можна не поспішати.

І ось, о чудо…

Заблищала зірка, що сходила на заході!

Вона швидко більшала… Видно цілий клаптик сонця.

… Все сонце… Воно підіймається, встає над обрієм…

Вище й вище.

А тимчасом це тільки для нас, бо ми біжимо, а верховини гір, що залишаються позад нас, гаснуть одна по одній.

Коли б не дивитися на ці тіні, що насуваються, ілюзія була б повна…

— Годі! Стомились, — жартуючи сказав фізик, звертаючись до сонця. — можеш забиратися на спочивок.

— Іди собі назад.

Ми сіли й чекали того моменту, коли сонце, заходячи звичайним порядком, сховалося за обрій.

— Вистава закінчилася!

Ми заснули міцним сном.

Коли прокинулись, то знову, не поспішаючи, тільки заради тепла та світла, нагнали сонце й уже не відставали від нього. Воно то підіймалося, то спускалося, але завжди було на небі й не переставало нас гріти. Засипали ми — сонце було височенько, прокидались — сонце намагалося зайти, але ми вчасно приборкували його й заставляли знову підійматися.

Наближаємося до бігуна.

Сонце так низько й тіні такі великі, що, перебігаючи їх, ми таки гарненько мерзнемо. Взагалі контраст температур надзвичайний. Яка-небудь висока місцина нагрівалась до того, що не можна було близько підійти. Через інші місця, що лежать по 15 і більше діб (по-земному) у тіні, не можна перебігти, щоб не набігти ревматизму. Не забувайте, що тут сонце, навіть коли воно стоїть на горизонті, нагріває каміння, що лежать проти його, ані трохи не менше, а навіть удвоє дужче, ніж земне сонце, що стоїть над головою. Звісно, цього не може бути в полярних країнах Землі, бо сила сонячного проміння, по-перше, дуже зменшується, проходячи через атмосферу, по-друге, на Землі сонце не так уперто світить і на бігуні; кожні 24 години світло й сонце обходить камінь кругом, хоч і освітлюють його. Ви скажете: а тепловидатність? Повинно ж тепло каміння чи гори йти в холодний кам’яний ґрунт? Іноді, — скажу я, — воно й іде, коли гора складає одне ціле з суходолом; але багато Гранітових брил, хоч вони й великі, просто кинуті й торкаються ґрунту або іншої брили трьома — чотирма точками. Через ці точки тепло виходить дуже повільно, краще сказати — непомітно. Тому маса нагрівається й нагрівається, а випромінювання дуже мале.

Заважало нам власне не це каміння, а долини, що дуже нахолонули, лежачи в тіні. Вони нам заважали наблизитись до бігуна, бо що ближче до нього, то тіньові простори ширші та непрохідніші.

Ще якби пори року були помітніші, а то їх майже зовсім немає: влітку сонце на бігуні не підіймається більше, як на 5°, тоді як на Землі воно підіймається вп’ятеро вище.

Та й коли ми діждемося літа, яке може й дасть змогу дійти бігуна?

Отож, посуваючись у тому самому напрямку й роблячи коло, вірніше спіраль, на Місяці, знову віддаляємося від цього замороженого подекуди пункту з накиданим скрізь гарячим камінням.

Ми не хотіли ні мерзнути, ні пектися… Відходимо все далі й далі… Все жаркіше й жаркіше.

Примушені покинуть сонце. Примушені відстати від нього, щоб не спектися. Біжимо в темряві, в якій помалу світяться верхів’я гірських кряжів. Але їх уже нема. Біжимо повільніше; багато з’їли та випили.

Незабаром покажеться місяць, що ми його примусили рухатися.

Ось він.

Вітаємо тебе, люба Земле!

Ми й справді дуже зраділи їй.

Ще б пак: стільки часу в розлуці!

Багато ще минуло годин. Хоч цих місць і гір ми ще ніколи не бачили, але вони не цікавлять нас і здаються одноманітними. Все обридло, всі ці чудеса. Серце болить, щемить. Вигляд прекрасної, але недосяжної Землі тільки ятрить біль спогадів, рани безповоротних втрат. Хоч би швидше добігти додому! Не спиться. Але й там, удома, що нас чекає? Знайомі, але неживі речі, які ще більшого завдадуть жалю, вразять серце…

Звідки взялася ця туга? Ми раніше не знали її. Чи не заслоняла її цікавість до оточення, що ще не встигло обриднути, до всього нового?

Хотілося вмерти.

Швидше додому, щоб хоч не бачити цих мертвих зірок і жалобного неба!

Домівка десь має бути поблизу. Вона тут. Астрономічно ми це пізнаємо, і, не зважаючи на безперечні вказівки, не тільки не знаходимо знайомого подвір’я, а й не пізнаємо жадного краєвиду, жадної гори, що їх ми так добре знали.

Ходимо й шукаємо.

Нема ніде!

В розпуці сідаємо й засипаємо.

Нас збуджує холод.

Підживляємося їжею, її вже лишилося мало.

Доводиться тікати від холоду.

Як навмисне, не трапляється жадної розколини, де 6 можна було сховатися від холоду.

Знову бігти за сонцем. Бігти, як невільники, приковані і до колісниці. Бігти вічно…

О, ні, зовсім не вічно! Залишилась лише одна пайка їжі.

Що тоді?

З’їли пайку, останню пайку.

Сон заплющив наші очі. Холод примусив нас тісно притулитися один до одного.

І куди поділися ті ущелини, що ми їх стільки зустрічали, коли вони непотрібні були?

Недовго ми спали: холод, ще більший, збудив нас… безцеремонний і немилосердний. Не дав і трьох годин поспати. Не дав виспатися.