Андраш Беркеші - Списоносці

перейшла в демократичну зону і подзвонила йому по телефону. Багато зусиль коштувало мені вирвати в нього єдине побачення. Я благала його передати листа Герендашу. Він категорично відмовився. На цьому ми й розійшлися.

— А чому ви Немету не розповіли про свої справи?

— По-перше, тому, що я бачила, як неохоче він розмовляє зі мною, по-друге, я боялася його дитячої наївності, по-третє, незважаючи на мій розрив з Міклошем, я все-таки сподівалася, що Герендаш поставиться до моєї долі не зовсім байдуже.

— І що було далі?

— Десь серед літа я цілком випадково зустріла Немета в Західному Берліні. Він зробив фатальну помилку, проговорившись мені, що у вересні в Берлін має прибути Міклош.

— Фатальну помилку?

— Так. Річ у тому, що перед приїздом Міклоша я по кілька разів на день дзвонила Немету. Від постійного нервування він став зовсім безпорадним. Кидав трубку, я знову дзвонила. Не відповідав — я дзвонила по його домашньому телефону. Інколи навіть і вночі. Перехід зони, особливо вночі, загрожував мені провалом. Проте я не зважала на це і переслідувала Немета. Якось увечері я підстерегла його на Пушкінській алеї. Заховалася за дерево і звідти зненацька з'явилася перед ним. У нього мало серце не розірвалося з переляку. Потім я потягла Немета в Трептівський парк, впала перед ним на коліна, ревла… І це дало наслідки. Немет здався. В кафе на Фрідріхштрасе він влаштував мені зустріч з Міклошем. Герендаша було поставлено перед фактом — він нічого не знав про мій задум. Міклош, як вам відомо, пане підполковник, приїхав у Берлін для участі в торговельних переговорах. Спочатку він і розмовляти зі мною не хотів…

— Це й зрозуміло…

— Так, зрозуміло. Згодом пом'якшав.

— Чому?

— Я благала його допомогти мені.

— Ну, і що було далі, після розмови в кафе?

— В наступну неділю ми зустрілись з Герендашем. Увесь день провели на квартирі Немета. Я про все розповіла Герендашу.

— Ця розмова мені вже відома. У вашій заяві коротко про це говориться. Райнаї не помітив, що вас не було цілий день?

— Того дня він не був у Західному Берліні. Полковник поїхав у Мюнхен на нараду з керівниками американської розвідки. Крім того, він вважав, що я працюю у справі Цігера. Про цю справу я вже писала в Берліні…

— Так, я знаю про неї. Між іншим, це ваша ідея привезти додому мемуари Райнаї? — Коронді показав на коричневу папку.

— Так.

— 3 якою метою?

— Я друкувала спогади Райнаї на машинці, і в моїй душі накипіло стільки огиди…

— До друкування? Це ж досить проста робота.

— Все залежить від того, що клацає людина на машинці, яка не може ні обурюватися, ні червоніти, ні відвертатись од безсоромної підлоти. Машинка нездатна на це, але на її клавішах працюють людські пальці. А людина має властивість думати. Я друкувала ці матеріали протягом кількох місяців. Райнаї не диктував Мені, а, замкнувшись у кабінеті, писав від руки. І хоч як мені було гидко, я жодного разу не виказала своїх почуттів. Я знала, що в будь-яку хвилину можу стати жертвою ката. Райнаї вбачав у мені тільки машину. Протягом усього свого життя він дивився на людей лише як на знаряддя для досягнення власної мети. Використовував, поки мав у них потребу. Потім викидав геть або просто знищував. Отож пан полковник почав писати свої мемуари. Гадаю, слово «мемуари» найкраще визначає жанр цієї писанини. Але його записки змістовніші за ті звичайні спогади, які інколи пишуться. В них багато фактів з угорських подій, що відбулися протягом останніх десятиліть. На жаль, матеріал не повний. Я своїм поверненням додому обірвала його…

Все, що я друкувала, пролило світло на численні зв'язки Райнаї і на велику кількість фактів, про які я знала лише у прикрашеному вигляді. Тепер мені стала відома правда. Сподіваюся, навіть незакінчені мемуари стануть вам у пригоді. А буде щось незрозуміле, я з радістю поясню й доповню, бо добре знаю обстановку, про яку розповідається в мемуарах. Я жила серед емігрантів протягом довгих років. Саме цим спогадам я завдячую своїм прозрінням і поверненням на батьківщину. Не знаю, що діється в нас дома, як живуть люди. В еміграції мені казали, що в Угорщині — злидні, переслідування. Тепер зрозуміла, що все це брехня. Я досить добре знаю західну угорську еміграцію. Деякі емігранти — хороші інженери, рідкісні фахівці або ті, що мають добрі зв'язки, — влаштувалися на роботу. Але переважна більшість животіє, борсається у страхітливому вирі безробіття і поневірянь на чужині. Серця цих нещасних шматує невгамовний біль, туга за батьківщиною. З цієї маси різні таємні розвідки вихоплюють для себе людей, посилають їх до шпигунських шкіл, на курси диверсантів, щоб згодом відправити в Угорщину із спеціальним завданням. Невичерпним резервом цього жахливого людського ярмарку є безнадійність, злидні, животіння, поневіряння. Людину там купують за гроші, за пляшку віскі, кока-кола або за обійми лялькоподібних красунь. Але долар, віскі і жінки обов'язково прикрашаються хортістською кокардою.

Марія замовкла. В наповненій димом кімнаті запанувала тиша.

Коронді співчутливо глянув на змучене стражданнями обличчя дівчини і спитав:

— А навіщо Райнаї писав свої спогади, з якою метою?

— Про це я забула розповісти. Він писав для сина, хотів залишити йому в спадщину.

— Жолту?

— Ні. В нього є ще один син. Я ніколи не бачила його. Ще в юнацькі роки він порвав з сім'єю, глибоко засудивши вчинки свого батька. Зараз живе в Стокгольмі, вчений, здається, хімік. Старий Райнаї відчуває, що йому вже недовго жити, і тому не боїться про все писати відверто. Він зовсім самітний. Райнаї любив Жолта, але не ідеалізував його, бо знав, чого той вартий. Про свою родину полковник докладно розповідає в мемуарах. Про долю його дружини ви знаєте. Райнаї страшенно хоче, щоб після його смерті мемуари потрапили до другого сина і той, зрозумівши всі повороти на життєвому шляху батька, простив його. Проте я не вірю, щоб бажання полковника здійснилося. Син не простить йому.

Коронді глянув на