Юрій Дмитрович Бедзік - Над планетою — «Левіафан»

У дівчини з косою обличчя досі спотворене болем, тугою. Вона спиняється вряди-годи, напружено слухає солодку тишу джунглів. Жде. Вірить у порятунок. Не хоче змиритися, що її товариш залишився навічно під обгорілими уламками машини.

«Я міг би бути там… — знову проймає Ріхтера думка, від якої все тіло терпне. — Він забрав мою смерть… Хто він? Яка доля занесла його в африканські нетрі? Чи не знамення долі в тому, що смерть однієї людини рятує життя іншої? Моє життя потрібне, воно лишилося на землі, і я мушу завжди бути вдячним тому, хто взяв на себе мою смерть».

А ліс вогко, задушливо дихав їм в обличчя, вставав перед ними стіною, не пускав, боровся — цілий океан зелених галузок, шорсткого листя, гінких ліан, вогких стовбурів. Дике, розмаїте життя рвалося з мороку до сонця, вибивалося на простір.

В тім пекельно-млоснім чаду тропічної хащі нога намацувала вузеньку стежку, і стежка тікала й тікала кудись у невідомість, прослизала під потворно викрученим коріняччям, бігла зеленим, плямистим тунелем, петляла по багнистих галявинах.

Ріхтер ішов першим. Хтось дав йому маленьку сокиру і він, напружуючи сили, рубав клубовища паразитів, прокладав шлях загонові. Часом тишу розривав насмішкуватий, подібний до людського, крик шимпанзе. Пурхітливі птахи зграйками шастали з-під ніг, і Ріхтерові мимоволі згадувалися рівні, об'їжджені дороги Німеччини, де теж були птахи і теж рутвяно зеленіли лісові галявини, згадувалися дитячі розваги в горах і мрії про мандри в казкові країни півдня.

Зараз «казкова країна» взяла їх у свій полон, звалила на їхні плечі вантаж безнадії, кинула їм у лице свою жорстоку байдужість. По цих стежках не ходили люди, можливо, тут була глухомань, освячена лише звірами, і ніхто не знав, що чекає їх попереду і чи стане їм сили дістатися до людського поселення, побачити справжні дороги і почути справжню-лагідну тишу.

З часом від їхньої стежки почали відгалужуватись інші, бігти в долини, забиратися на згірки, петляти між кущами. Стежок ставало все більше, вони перепліталися між собою, вели загадкову розмову, хижо чигали в хащах. Вони мали своє життя: в липкому болоті, на кам'янистих, спалених сонцем пагорбах, на товстому килимі з листя. Вони озивалися шерхотом коричневих насторожених ящірок, шипінням гадюк, криком папуг.

Найважче було перебродити болота, ці затягнуті каламутною зеленню, підступно чисті галявини. Вони важко, широко дихали, здіймаючись і опадаючи аж під самими кореневищами дерев. В їхній теплій воді клубочились потвори, невидимі і тим страшніші. Ріхтер бив палицею по воді, збурював навколо себе цілі водограї бризок, ламав застояну ряску, гукав підбадьорливим голосом, щоб розігнати страх. І страх тікав від них, і люди за спиною в нього крокували швидше, сміливіше, завзятіше.

Коли траплялася нагода йти гуртом, Ріхтер починав розмову. Правда, двоє каїрських торговців трималися осторонь, мовчали. Пілот, ніби несучи в грудях жаль до загиблої машини, теж не приставав до балачки. Зате дівчина з розпущеною на грудях косою і двоє її колег, літніх чоловіків, в міру своїх сил підтримували інженера. Всі вже знали, що жінка, яку вони несуть на плетених із ліани носилках, повертається з Парижа, що звати її Росана і що вона знудьгувалася за своїми — батьком і чоловіком, — які гадки не мають, де вона запропастилася.

— Я з Федеральної республіки, — представився дівчині без особливих церемоній Пауль Ріхтер під час одного з коротких привалів. — Я знав, що росіяни — мужні й великодушні люди, але тільки сьогодні по-справжньому пересвідчився в цьому. Ваш колега загинув як герой.

Дівчина з розплетеною косою раптом озирнулася назад, ніби почула голос свого загиблого товариша.

З тремтячих вуст її зірвалося тихе й важке: він — друг її дитинства, майже брат їй. Все своє життя він мріяв про мандри, але тільки в двадцять п'ять років доля всміхнулася йому…

— Не кажіть так, — попросила Росана. — Я винна… Це я закричала тоді… Я послала його на смерть!

Дівчина заперечливо хитнула головою. Хіба можна послати людину на смерть, якщо вона того не захоче? Володя любив життя, він був завжди сонячний і світлий, бо народився для хороших справ.

— Хто він такий? — кволо підняла руку з свого зеленого ложа Росана. — Хто ви всі? Куди летіли?

Дівчина простягнула Росані руку.

— Ганна Крижания, українка. За фахом — хімік, працюю в Новосибірську, в лабораторії професора Арсентьєва.

— О, професора Арсентьєва я знаю! — зраділо вигукнув Ріхтер. — Він, здається, лауреат Нобелівської премії?

— Ні, премії Пулітцера, — уточнила дівчина. — Ми розробляємо проблеми газової динаміки. І ще деякі інші… Професор недавно зробив велике відкриття. Скоро буде опубліковано повідомлення… А ми… — дівчина обернулася до своїх літніх колег, що втомлено пленталися позаду, — ми мали проектувати хімічний завод в районі Мітау й Бонгора. Добре, хоч креслення встигли врятувати! — Вона любовно притисла до грудей шкіряну сумку. — Я над ним два роки билася. Це мій дипломний проект.

Жінка на ношах вдячно похитала головою.

— Ви будете у нас, у мого батька. Не бійтеся: все владнається… За вашу мужність і горе доля щедро нагородить вас.

Ріхтер прискорив крок. До ночі вони мусили вийти на трасу, принаймні дістатися до поселення.

Ліс миготів перед очима. Смородом тягнуло від загуслих багниськ, від перетлілих стовбурів. Мертві дерева порохнявіли, стоячи звисали на дротяних линвах-ліанах, мов нескорені богатирі, а над ними буяли нові крони, нові покоління, тяглися до неба.

Десь здалеку пролунав журливий перестук тамтаму. Над лісом, над вогким сном одвічної праматері-землі понісся заклик тривоги.

Жінка на ношах підняла голову, брови її насторожено зійшлися в одну чорну різку смужку. Звук пробудив у ній передчуття лиха, змусив гостріше відчути тяжке становище, в якому вони опинилися після катастрофи.

— Паоло! — сказала вона Ріхтерові, який ніс дівчинку на руках. — Ви знаєте англійську мову?

— На жаль, ні, мадам. Хіба це так важливо зараз?

— Я боюся, що ми зустрінемо їх.

Знову заклично ударив тамтам, вершинами дерев шугнув тихий, лопітливий вітерець, поніс той звук далі, до самого краю землі. Непевний настрій передався і Ріхтерові.