Євген Дудар - Штани з Гондурасу

Вірус страшний. Поміж людьми ходить. Хвороба. Невиліковна. Наївся — спати хочеш. Поспав — хочеш їсти. А решта — тринь-трава. Хоч світ валися. Аби на голову не падало. На твою.

Глухнуть люди. Далі своєї шкіри не чують.

Сліпнуть. Далі свого носа не бачать.

Якщо й побачать, то тільки те, скільки у кого в кишені. Що в хаті. Що в гаражі.

А скільки у кого на голові? На шиї? На спині? На серці? В печінці?

«…Своїх хвороб вистачає. І своїх клопотів…»

Колектив. Бригада. Один за всіх, всі за одного.

«Один за всіх» знає усе. І пише.

«Всі за одного» не знають нічого. Хіба те, що він не любить грати в доміно…

І ось зіграв… У ящик.

Зібралися: «Ти пішов від нас…»

Куди в біса пішов? Його понесли. Він три місяці перед тим взагалі не ходив. І ніхто не знав.

Привезли туди. У вічний гуртожиток з постійною пропискою.

Ями нема. Коли жив — копали всі. Помер — не хоче ніхто.

Сидять чотири богатирі. Лицарі мотузка і лопати. Пики червоні. Носи сині. В очах — ні інтелекту, ні совісті.

— Дорогий ти мій!.. — побивається жінка.

Зараз буде ще дорожчий. Сам же він не встане. Могилу собі не викопає.

А ось ті. З дудками. Таланти з великої дороги. Також чекають. Даси ще — ще раз дунуть. Не даси — карапет ушкварять. Або лєтку-єньку…

Вірус бушує. Людяність у людях пожирає. Заздрість будить. Сверблячку до наживи. До мавпування.

Усі аристократи! Ще вчора у кукурудзу бігав. Зорі лічив. Сьогодні язика висолопивши бігає, голубий унітаз шукає. Ніби він буде його на голові носити. Ніби від білого у нього алергія.

Аристократи! Колишній аристократ виділявся головою. Сучасний — унітазом…

Пошесть. Гірше чуми. Подобу людську у людині вбиває.

Хліб святий під ногами валяється — не бачить. Товариш стогне — не чує. Храм природи руйнує. Святі традиції оскверняє…

Шкаралупою байдужості обросло серце. Душа лінивою пліснявою вкрилася. У власному жирові совість задихнулася. Тільки утроба працює. Як каменедробарка. І в голові блимає. Дві лампочки. Зелена і червона. Утробовигідне — поїхали. Невигідне — стоп!

Червона — дрімає у власному салі.

Зелена — жене висолопивши язика. І далі своєї утроби не чує. І далі свого носа не бачить…

А далі… яма. І отакі з червоними носами… І отакі з дудками…

Пошесть.

Після того, як мій шеф стукнув перед моїм носом кулаком об стіл, а я грюкнув дверима його кабінету, друзі мені сказали:

— Навчись відключатися! Бо пропадеш.

— Не можу, — кажу. — Нерви.

— Не зможеш — гірше буде… Розумієш, треба. От, скажімо, лає тебе хтось. А ти думай в цей час про щось зовсім інше. Перенеси свою увагу десь далеко. В Африку… У джунглі…

І я почав займатися аутотренінгом.

Важко було спочатку.

Викликає шеф. Починає:

— Кажуть, ви не так у відрядженні поводилися…

— Я поводився «так». Це вам кажуть «не так», — зірвалося за звичкою з мого язика.

Тоді пригадав, що треба відключатися.

Він батькує мене, а я мовчу. Стою. Думаю.

— Про що ви думаєте? — питає роздратовано він.

— Про крокодилів…

Його очі лізуть на лоба.

— Думаю, — кажу, — що на півночі Гани є одне село. В річці біля нього живуть крокодили, які зовсім не кусають людей. Такі ті крокодили людяні, що навіть діти з ними граються.

Відключення зразу дало свої наслідки. Очі шефа з великих зробилися маленькі. Він лагідно запитав:

— Може, ви збираєтеся їхати працювати на північ Гани?

…Час і тренування зробили своє. Відключитися для мене стало зовсім просто.

Приходить до мене завідувач відділу. Приносить креслення.

— Ти, — каже, — отут нахомутав. Накрутив… Сам чорт не розбере.

Ця частина креслення якраз була не моя, а мого колеги. Співавтора проекту. Тому я дуже делікатно запитав:

— Хто сказав, що нахомутав я?

— Я кажу. Я — завідувач відділу.

Сиджу мовчки. Стулив повіки. Думаю.

— Про що ти думаєш? — питає роздратовано завідувач.

— Про Африку. Про індіанські племена. Кажуть, в Африці є одне плем’я, яке зовсім не вживає займенника «я». Хто тільки скаже «я», того одразу ж виганяють з племені. І він кочує…

Після цього мені довелося перекочувати в іншу установу.

Тут я від пасивного аутотренінга перейшов до активного.

Не тільки відключався, а й переключався.

Каже мені завідувач:

— Рівно о дванадцятій зайдете до мене. З’ясуємо деякі питання.

Думаю собі: рівно о дванадцятій вже буде пізно.

Треба настроїтися. На щось інше. Переключити увагу. Приємно було б зараз, золотої осені, взяти пару шашличків. І щоб на лоні природи. І щоб не самому. Щоб з однокурсницею. Про фізику, про лірику поговорити. Листочків назбирати. Пісень поспівати.

Переключився…

Під кінець робочого дня розлучався з лісом, як з першим коханням.