Наталія Володимирівна Сняданко - Ніч на Івана Купала

class="book">– А тойво, вчора вночі нам шо, привиділося? – уже з меншою впевненістю в голосі запитав Вєталь.

– Я не знаю, що привиділося вам учора вночі. Але у нас тут університетська практика, і якщо ви збираєтеся нам заважати, то матимете справу із самим деканом.

Незнайоме слово змусило хлопців пошепки порадитися. Тарас побачив, що вони старанно підготувалися до зустрічі з відьмами, одягнувши майки навиворіт і поперев’язувавши зап’ястя нитками. Невідомо, чи вплинув на них авторитет таємничого декана, чи просто вони не були аж такими грізними, як виглядали, але подальший діалог відбувався уже значно менш агресивно.

– Ми вчора тойво, – почав Андрій. – Ми єлє додому попали. Перед селом шина лопнула, якась хуйня, бо новенький мотоцикл, само не могло лопнути. Ви не думайте, шо ми тойво, просто я подумав, якшо її Іванка послала, значить, судьба, треба жениться. Але якшо то твоя тьолка, то я, канєшно, не протів. Ви вибачайте, якшо шо не так, ми не хотіли. І, цей, не обіжайтесь, я просто, бляха, по-доброму хотів.

І вони так само несподівано, як і вчора, зникли у темряві.

Ексод, тобто пісня, яку виконує хор, залишаючи сцену

Фольклорна практика щасливо добігла свого кінця, але п’єсу однокурсникам вони так і не показали. Вони взагалі так нікому і не показали цієї п’єси, попри те, що неодноразово її вдосконалювали, провели багато репетицій і навіть пошили костюми. Кілька разів призначали прем’єру, повідомляли про неї знайомих, розвішували афіші, одного разу навіть зібрали глядачів у невеличкому залі камерної сцени одного з міських театрів. Але попри їхні енергійні організаторські зусилля (чого вартувало лише домовитися про те, щоб їм дозволили скористатися залом), прем’єра так і не відбулася. Мабуть, над цією п’єсою тяжів якийсь fatum, як назвала б це їхня викладачка античної літератури. Спершу несподівано одружився Тарас, і дружина заборонила йому грати на сцені. Тарас послухався і відмовився зіграти. Термінові пошуки актора змусили перенести прем’єру, а коли все вже було готове, одружився Маркіян, причому з Анною, і це загалом не мало би зашкодити справі, але одружилися вони таємно, не повідомивши про це матері Анни, яка в день прем’єри приїхала відвідати доньку і про все довідалася. Після бурхливого з’ясування стосунків було вже не до прем’єри.

І ось вони підготували все втретє, раптом з’ясувалося, що Анна вагітна, а Маркіян покинув її і пішов до Маркіяни. Потім усе, ясна річ, налагодилося, але прем’єру відмінили, а готувати все ще раз ні в кого вже не було бажання.

Ляна згодом щасливо вийшла заміж за Петрика, захистила кандидатську, і тепер вони обоє викладають на тій самій кафедрі, завідувачем якої досі є батько Маркіяни, який все ще живе з матір’ю Яніни. Яніна викладає на сусідній кафедрі, де завідує її батько, який і далі живе з матір’ю Маркіяни. Маркіяна живе сама, має кота, якого називає Семен. Яніна виїхала за кордон і працює в університеті, живе сама, має пса, якого називає Білий.

Анна і Маркіян живуть разом із матір’ю Анни у селі. Анна викладає у місцевій школі і грає у районній самодіяльності, а також готує до друку п’яту збірку віршів під назвою «Осінь душі», вона трохи постаріла, сильно поправилася і продовжує носити тугу русу косу до пояса. Тільки через кілька років після того, як вони одружилися, Маркіян дізнався, що як Анна, так і її мати фарбували волосся. Це усвідомлення стало дуже важливим для Маркіяна, відтоді в їхніх стосунках назавжди запанувала гармонія, і його більше не хвилювало те, що русяве волосся Анни виглядає дуже неприродньо, навіть чомусь загрозливо. Адже у людей із таким кольором шкіри не буває русявого волосся, навіть темно-русявого не буває, і те, що в Анни таке волосся, завжди тривожило його, як усе незрозуміле, як надто рання сивина. А тепер усе стало на свої місця. Анна трохи розстроїлася, коли Маркіян розповів їй про своє відкриття, їй хотілося і далі приховувати від нього свою маленьку таємницю, та і природній колір волосся завжди викликає більше поваги, ніж фарбований. Але згодом вона звикла і тепер часто міняє колір волосся.

Несподівано для себе Маркіян також почав писати. Його фантастичні романи та казки для дітей виходять під псевдонімом в одному з найбільших українських видавництв і перекладені понад тридцятьма мовами світу.

В Анни з Маркіяном четверо дітей, сучасний котедж на березі лісового озера, два автомобілі і мікроавтобус для сімейних виїздів за місто. Зароблені на книгах гроші Маркіян вкладає у нерухомість і збирається у майбутньому заснувати стипендійний фонд для молодих літераторів, які пишуть українською мовою.

P.S.

Через п’ятнадцять років, коли Маркіяна після тривалої перерви переглядатиме світлини з перших університетських років, їй доведеться з подивом усвідомити, що спогади її про той період життя доволі фрагментарні. Досі вона була переконана, що ці кілька років збереглися у неї в пам’яті з фотографічною точністю, ніби розкладені у хронологічному порядку на сторінках альбому світлини, які вона будь-якої миті може витягти на поверхню, обтрусити від пилу, і відразу ж в уяві оживуть деталі, інтонації, розмови, думки і настрої. Тепер з’ясувалося, що все це справді так, за винятком одного – спогади з’являлися і зникали некеровано і процес пригадування скидався не на гортання ретельно впорядкованого каталогу, як хотілося б Маркіяні, а на випадкове витягування з капелюха папірців із порядковими номерами. Спершу це відкриття приголомшило її. Власні спогади видалися їй зимовими черевиками, хутро яких за зиму непомітно виїла міль, і тепер їй було одночасно шкода втраченого і прикро за власну легковажність і самовпевненість. Але поволі вона звикла до нового характеру своїх спогадів, які стали менш впорядкованими, але зовсім не втратили яскравості, а ефект непередбачуваності навіть додавав їм певної новизни.

Значно важче було Маркіяні змиритися з усвідомленням хибності іншого свого твердого переконання. Їй завжди здавалося, що пам’ять за самою своєю природою зберігає лише найважливіше, тож те, що забувається, автоматично слід вважати менш вагомим. Але тепер, коли яскравими залишилися у її пам’яті переважно ті епізоди, які вона звикла вважати другорядними і випадковими, цю теорію слід було переглянути. Як і її власні уявлення про головні та несуттєві речі.

Пісочниця у подвір’ї їхнього будинку, яка завжди порожніла протягом лічених днів після того, як хтось із дбайливих батьків привозив туди самоскид піску. Бабусі, які хором розпачали над спорожнілою пісочницею, обурено розводячи руками, хоча саме вони першими починали набирати пісок у відра і носити додому, аби насипати в котячі туалети. Запахи котячих екскрементів зі спорожнілої вже пісочниці. Тверде дитяче