Мнацакан Варданович Тарян - Месник: Повісті та оповідання

— Гей, солдатику, забув спитати: а ти хоч знаєш, як ними користуватися? — знову, сміючись, підкусив високий.

— Певно, що знаю,— так само, як і звичайними ручними гранатами,— самовпевнено сказав Армен.— Хочете — покажу, як…— Він удав, що хоче зірвати кільце, але другий солдат, низенький, його зупинив:

— Не треба, зараз немає коли. Ходімо…

— Ну, Чаланк-джан, тепер уже повоюємо по-справжньому,— сказав Армен собаці.— Дивися ж мені, не злякайся. Битися треба з розумом. Щоб слухняно залягав біля мене, коли скажу. Твоя відданість додає мені рішучості, знаю, що поряд вірний помічник, який у скрутну хвилину виручить із біди.

Чаланк жалібно заскавчав.

— Ну, чого тепер скиглиш? Хто тобі винен, я ж казав — вертайся, а ти не послухався.

На якийсь час наша артилерія вмовкла, щоб визначити вогневі точки противника.

Поміж кущів починалися траншеї, які, мов павутиння, тяглися ліворуч і праворуч. А далі, попереду, був майже голий степ — де-не-де кущик.

Уже зійшло сонце, а ворожий артобстріл не втихав, били навмання, і на широкому полі то тут, то там здіймалася земля, хмари диму й пилу то густішали, то розвіювалися. Коли снаряди рвались у кущах, до неба злітало гілляччя разом з корінням. Вдалині, у просвітах між великими деревами, спершу спалахувало полум’я, потім гримів постріл — і снаряд зі свистом летів у бік наших позицій.

Армен підповз до густого куща й заліг, Чаланк зробив так само.

Наша артилерія мовчала — не варто було зараз виявляти свої вогневі точки, та й снаряди краще поберегти.

У хвилину короткого затишшя між вибухами снарядів та мін до Армена долинув суворий наказ капітана Бульби:

— Не стріляти! Чекати мого сигналу!

— Фрици прорвали лінію оборони між нашим і другим батальйоном,— доповів політрук.

— Ясно, вони вирішили наші підрозділи порізно оточити й знищити.

— Авжеж, саме так діяли німці на початку війни, коли ми захищалися.

— Тепер вони даремно вдалися до цієї тактики, доля війни в наших руках, та й зброя у нас надійніша. Прорахувалися… Незабаром наші танки тут будуть,— впевнено сказав капітан Бульба.— Треба добре підготуватися до контрудару.

Голоси наближалися — капітан та політрук підходили ближче до Армена.

У хлопця й душа похолола. «А якщо він мене помітить?.. Адже я не виконав його наказу, не вернувся до штабу полку…»

Їхні кроки затихли поряд.

— А це що таке? — сердито вигукнув капітан Бульба.— Ти чого й досі тут?

Армен схопився на ноги, швиденько розгладив на собі гімнастерку й сказав:

— Винен, товаришу командир батальйону,— застуканий зненацька, він на хвилину розгубився й не міг знайти слів.— Я… той… я хочу… побувати у справжньому бою. Адже я, товаришу капітан, ще й разочку не був у бою.

— «Не був у бою»,— перекривив його розгніваний капітан Бульба.— Що тут тобі — шоколад у бою видаватимуть, що так боїшся спізнитися?

— Ні, товаришу капітан, я так не думаю. Я комсомолець і син комісара.

Капітан начебто трохи пом’якшав й обернувся до політрука, мовляв, ти бачиш, який… Але в що мить неподалік вибухнув снаряд, і вони попадали на землю.

Армен, підвівши голову, побачив, що командир батальйону перший став на ноги й обтрушує на собі одяг. Потім підвівся політрук. Армен теж швиденько схопився.

Раптом політрук, який крізь бінокль дивився у бік ворога, шпарко обернувся до капітана:

— Танки…

Командир батальйону також підніс бінокль до очей.

— Так, здається, шість… Не гаймося, товаришу політрук.— Потім він глянув на Армена, якусь мить повагався й сказав: — Добре, солдате, дозволяю, приймай бій із нами, якщо вже так дуже хочеш. Але воюй, як личить комсомольцеві… Хай щастить тобі.

— Єсть воювати, як личить комсомольцеві! — усміхнувся Армен.

Капітан ще не відійшов і на десять кроків, як раптом обернувся й гукнув:

— Солдате, ти не сказав, як тебе звуть!

— Рядовий Армен Месропян.

…Снаряди ворожої артилерії рвалися у тилу батальйону, а шестиствольні міномети, які за співзвуччям до нашої «катюші» солдати прозвали «ванюша», били по траншеях.

По обидва боки від Армена, метрів за п’ятдесят, замаскувалися бійці, й час од часу то звідти, то звідси чулися команди молодших командирів:

— Не виглядати!..

— Не поспішати!..

— Приготувати протитанкові гранати!..

— Чекати наказу!..

Армен заліг в окопі. Чаланк притулився поряд і дослухався до того, що діється попереду.

Вітер доносив звідти важкий гул моторів. Армен підводив голову й старався хоч щось розгледіти, однак неозброєним оком нічого побачити не вдавалося.

— Товаришу командир, товаришу командир взводу,— почався приглушений голос— Бачу танки…

Армен вдивлявся в обрій — аж сльози виступали від напруги — й нарешті теж побачив темні цятки, що, рухаючись, то збільшувалися, то немов знову віддалялись, і тільки гуркіт двигунів усе наростав, наростав…

Чаланк і собі підвів голову, дивився у далечінь.

Раптом позаду, десь на узліссі, гримнула протитанкова гармата. Снаряд її не долетів до цілі, розірвався, здійнявши фонтан землі. Якусь хвилину танків не видно було за димом і курявою, однак трохи згодом вони знов виринули, поволі рухаючись уперед. Вряди-годи зупинялися, мовби хотіли визначити, звідки по них стріляли.

Протитанкова гармата гримнула знову. Цього разу снаряд, здавалося, мало не черкнувши по башті переднього танка, вибухнув за ним… Танк на мить зупинився, ніби вирішував, що йому далі робити. Але поки він думав-гадав, сталося несподіване — наш бронебійний снаряд влучив точнісінько в дуло його гармати. Пролунав вибух.