Алан Маршалл - Шепіт на вітрі

Відьма вагалася. Жадібна вдачею, вона страшенно хотіла знайти бо-бо, але боялася, що хлопець обдурює її.

— А ти справді станеш смачніший?

— Звичайно, — запевнив її Пітер. — Такої смачної страви ви ще не куштували.

— Гаразд, — погодилася відьма. — Проведеш мене туди, де росте бо-бо, а надумаєш дурити, оберну тебе в жабу.

Вона відімкнула двері клітку й випустила Пітера. Сіру Шкурку залишили замкненою в клітці. Почута розмова здивувала кенгуру, але Пітер підморгнув їй на прощання, і вона заспокоїлась.

У лісі Пітер одразу ж попрямував туди, де вперше відчув на собі чари відьми. Йому треба було знайти торбинку з чарівною пелюсткою. Він добре пам’ятав, що загубив її поруч із колодою.

Вони йшли стежкою. Відьма ні на крок не відходила од нього. Пітер побачив Місячне Сяйво, який пасся на галявині, трохи далі лежала колода. Він рухався повільно і робив вигляд, що шукає рослину.

— Так це тут росте бо-бо? — запитала відьма.

— Десь тут.

Він зупинився поруч колоди, побачив ланцюжок, що виблискував у траві, і ступив уперед, щоб підняти його, але відьма, яка теж помітила ланцюжок, випередила Пітера і нахилилася, щоб підняти торбинку.

Пітеру урвався терпець. Він відчув, що через цю негідницю його чудовий план от-от зірветься. Її поза наштовхувала його на думку. Він замахнувся і щосили копнув її попід спину.

Відьма не чекала такого удару. Вона злетіла в повітря, перелетіла через колоду і впала догори ногами. Пітер схопив торбинку, надів ланцюжок на шию і витяг чарівну пелюстку.

Відьма люто заверещала і схопилася на ноги, мов кішка, її обличчя перекосило від гніву. Вона хижо вистромила свої пазуристі пальці.

— Зараз я оберну тебе в жабу, — зловісно просичала вона.

Пітер перелякався, але простягнув їй пелюстку й вигукнув:

— Це лист бо-бо! Ось, візьміть, перш ніж зачаруєте мене!

Відьма завагалася. Прокляття застрягли у неї в горлі, вона вихопила пелюстку в хлопця.

— Давай сюди! — заверещала вона і затиснула пелюстку в своїй руці. І одразу ж відчула, що з нею щось відбувається. Вона так звикла бути лихою, що чинила страшенний опір чарам пелюстки. Вона не хотіла бути ні улюбленою, ні потрібною, їй подобалося ненавидіти.

Відьма впала горілиць і борсалася, неначе на неї напали, щосили била по землі кулаками. На губах її виступила піна.

— Ні, ні, ні! — кричала вона. — Я не хочу, щоб мене любили!

Але чари пелюстки перемогли її. Вона ще довго качалася по землі, та нарешті вгамувалася й поволі звелася на ноги. Її потворне обличчя змінилося, на ньому з’явився вираз співчуття й доброти, вона лагідно дивилася на Пітера і нарешті сказала:

— Пробач мене.

Нині, коли в Пітера знову була чарівна пелюстка, він прагнув допомогти старій. Хлопець поклав руку їй на плече й мовив:

— Тепер ви відчуваєте себе по-справжньому щасливою. Забудьте все, що було раніше. Навчіться любити людей, і вони любитимуть вас.

— Думаю, що я звикну бути доброю, — пообіцяла відьма, — але звикати до цього дуже важко.

Пліч-о-пліч вони пішли до хижі.

— Якщо хочете, я цієї ночі допоможу вам підмітати Місяць, — запропонував Пітер.

— Буду рада, — відповіла відьма.

Коли вони зайшли до хижі, Сіра Шкурка здивувалася зі змін, що сталися з відьмою та Пітером.

Відьма випустила її з клітки і запропонувала почуватися, як вдома.

Пітер розповів про все, що з ним трапилося, і додав:

— Завтра ми рушимо далі, а сьогодні вночі я допоможу відьмі підмітати Місяць. Я хочу, щоб вона відчула, що таке дружба.

— Гарна ідея, — підтримала його Сіра Шкурка й пошепки спитала: — Ти знайшов свій оксамитовий каптан?

— Ні, він зник.

— Я так і думала, — сказала Сіра Шкурка.

Небом плив повний Місяць. Пітер і відьма готувалися до польоту. Вони стояли перед хижею і дивилися на зоряний світ, який збиралися відвідати.

— Звідси Місяць здається чистим, — казала відьма, — але коли туди потрапляєш, бачиш зовсім іншу картину. В мене викликає огиду те сміття, яке туди останнім часом закидають.

— На Місяці вже побували люди, — повідомив Пітер.

— Знаю, знаю, — мовила відьма. — Цілий тиждень я збирала за ними бруд. Ти бачив, як Армстронг робив свій перший крок на Місяці. От сміхота! Я ледь не вмерла од реготу.

Відьма сіла верхи на мітлу, Пітер причепився ззаду. Він учепився за її чорний плащ і заплющив очі. Кістлявими пальцями відьма стиснула ручку мітли, і вони злетіли вгору. Швидкості не відчували, проте Земля стрімко віддалялася. Коли опинилися у невагомості, сидіти на мітлі стало легше.

— Сьогодні мітла летить просто чудово! — крикнула відьма. — Мабуть, через те, що нас двоє на ній. Переходимо від стартової швидкості сім миль за секунду до швидкості двісті сорок миль за годину. Отже, будемо на Місяці через п’ятдесят п’ять хвилин. Тримайся міцніше.

Ось тепер мітла справді мчала. Перед ними виростав Місяць. Раптом відьма вивернула мітлу у неймовірний віраж. Пітер ледь утримався на місці. Якийсь об’єкт з освітленими ілюмінаторами промайнув повз них.

— Протри очі! Куди тебе несе? — заверещала відьма. — Ти бачив? — обернулася вона до Пітера. — Якийсь дурень у своєму супутнику мало не наскочив на нас. Зараз я його провчу.

Вона сердито смикнула мітлу, розвернула її й погналася за супутником, який робив свій черговий оберт навколо Землі. Відьма маневрувала, поки порівнялася з ілюмінатором.

З-за товстого скла на них перелякано дивився космонавт.

— Де твоє посвідчення, йолопе? — верещала відьма, насолоджуючись своєю грубістю. — Ти хотів нас переїхати! Таким водіям,