Олексій Миколайович Толстой - Гіперболоїд інженера Гаріна

Вони вийшли з шинку, піднялися східчастою вуличкою, завернули праворуч і довго простували повз брудні будинки передмістя, повз загороджені колючим дротом пустки, де тріпотіла жалюгідна білизна на вірьовках, повз кустарні заводики та майстерні.

День кінчався. Назустріч ішли купки стомлених робітників, Тут, на горах, здавалося, жило інше плем’я людей, інші були у них обличчя — тверді, худорляві, дужі. Здавалося, французька нація, рятуючися від ожиріння й дегенерації, злізла на висоти над Парижем і тут спокійно й суворо чекає години, коли можна буде очистити від скверни низинне місто і знову повернути кораблик Лютеції[14] у сонячний океан.

— Сюди, — проказав Віктор, відмикаючи американським ключем двері низенького кам’яного сарая.

Гарін і Віктор Ленуар підійшли до невеликого цегляного горнила під ковпаком. Поряд на столі лежали низками пірамідки. На горнилі стояло ребром товсте бронзове кільце з дванадцятьма фарфоровими чашечками, розміщеними по його обідку. Ленуар запалив свічку і, дивно посміхаючись, глянув на Гаріна.

— Петре Петровичу, ми знайомі з вами років п’ятнадцять, правда? З’їли не один пуд солі. Ви могли упевнитися, що я — людина чесна. Коли я втік із Радянської Росії — ви мені допомогли. З цього я роблю висновок, що ви ставитеся до мене непогано. Скажіть, якого дідька ви ховаєте від мене апарат? Я ж знаю, що без мене, без оцих пірамідок, ви безпомічні. Давайте по-товариському…

Пильно розглядаючи бронзове кільце з фарфоровими чашечками, Гарін запитав:

— Ви хочете, щоб я відкрив таємницю?

— Хочу.

— Ви хочете стати учасником справи?

— Хочу.

— Коли знадобиться, а я гадаю, що надалі знадобиться, ви повинні будете піти на все задля успіху справи…

Не зводячи з нього очей, Ленуар сів на край горнила, куточки його рота затремтіли.

— Так, — твердо мовив він, — згоден.

Гарін помовчав, пощипуючи нігтями борідку.

— Я вас візьму учасником справи… Але є одна умова… І це негайно…

— Гаразд, згоден на будь-які умови.

— Ви знаєте, Вікторе, що в Париж я потрапив з фальшивим паспортом. Щоночі я міняю готель. Вчора я дізнався, що за мною стежать. Доручено це російським білогвардійцям. Певно, вони думають, що я більшовицький агент. Мені треба навести сищиків на неправильний слід.

— Що я маю робити?

— Загримуватися під мене. Якщо вас схоплять, ви покажете свої документи. Я хочу роздвоїтися. Ми з вами однакові на зріст. Ви пофарбуєте волосся, приклеєте фальшиву борідку, ми купимо однаковий одяг. Сьогодні ж увечері ви переїдете з вашого готелю в іншу частину міста, де вас не знають, — скажімо, в Латинський квартал. Згода?

Ленуар зіскочив з горнила, міцно потиснув Гаріну руку. Потім заходився пояснювати, як йому пощастило приготувати пірамідки із суміші алюмінію і окису заліза (терміту) з твердим маслом та жовтим фосфором.

Поставивши на фарфорові чашечки кільця дванадцять пірамідок, він запалив їх з допомогою шнурка. Стовп сліпучого полум’я спалахнув над горнилом. Довелося відійти в глибину сарая — такими нестерпними були світло і жар.

— Чудово, — сказав Гарін. — Сподіваюся — ніякої кіптяви?

— Згорання повне при оцій страшенній температурі. Матеріали хімічно очищено.

— Добре. Незабаром ви побачите чудо, — сказав Гарні. — Ходім обідати. По речі до готелю піде посильний. Переночуємо на лівому березі. А завтра в Парижі виявиться двоє Гаріних… У вас є другий ключ од сарая?

Тут не було ні блискучого потоку автомобілів, ані бездіяльних людей, що скручують собі в’язи, дивлячись на вікна магазинів, ані запаморочливих жінок, ані індустріальних королів.

Стоси свіжих дощок, гори каміння, посеред вулиці відвали синьої глини і розкладені збоку тротуару, як розрізаний гігантський черв’як, ланки каналізаційних труб.

Спартаківець Тарашкін йшов неквапливо на острови, до клубу. У нього був найчудовіший настрій. Будь-кому на перший погляд він видався б навіть похмурим, але це здалося б через те, що Тарашкін був людина розважлива, урівноважена, і веселий настрій у нього не виявлявся в якійсь зовнішній ознаці, коли не зважати на легеньке посвистування та спокійну ходу.

Не доходячи кроків сто до трамвая, він почув метушню і пищання між стосами торців. Усе, що відбувалося в місті, звісно, безпосередньо стосувалося Тарашкіна.

Він заглянув за стоси і побачив трьох хлопчаків у штанях кльошем і в товстих куртках: вони, сердито сопучи, лупцювали четвертого хлопчину, меншого на зріст, босого, без шапки, вдягненого у ватяну кофтину, таку рвану, що можна здивуватися. Малий мовчки захищався. Худеньке обличчя його було подряпане, маленький рот щільно стиснутий, карі очі — як у вовченяти.

Тарашкін схопив двох хлопчаків за барки і підняв у повітря, третьому дав ногою стусана, — хлопчисько завищав і зник за торцями.

Ці двоє, борсаючись у повітрі, почали погрожувати жахливими словами. Але Тарашкін тріпонув їх міцніше, і вони заспокоїлись.

— Це я вже не раз бачу на вулиці, — сказав Тарашкін, заглядаючи їм у сопучі рильця, — маленьких ображати. Щоб цього мені більше не було. Збагнули?

Вимушені відповісти позитивно, хлопчаки сказали похмуро:

— Збагнули.

Тоді він одпустив їх, і вони, буркочучи, що, мовляв, попадись їм тепер, подалися геть, руки в кишені.

Побитий маленький хлопчик також спробував був зникнути, але тільки покрутився на одному місці, кволо застогнав і сів, пірнувши з головою у рвану кофтину.

Тарашкін схилився над ним. Хлопчик плакав.

— Ех, ти! — сказав Тарашкін. — Де ж ти живеш?

— Ніде, — з-під кофтини відказав хлопчик.

— Тобто як це — ніде? Мамка в тебе є?

— Нема.

— Батька теж нема? Так. Безпритульне дитя. Дуже добре.

Тарашкін стояв якийсь час, розгладивши зморшки на носі.