Михайло Петрович Старицький - Червоний диявол

«Сміється з мене, глузує!» — пробігло у Галиній голові, і обурення, і образа, і відчай бурею знялися в ній. Серце її стислося від болю… Якийсь клубок підкотився до горла.

— Додому, додому, додому, — скрикнула вона здушеним голосом, хапаючи батькову руку.

«Господи, та як же це і за що покохала я його?» — говорила собі Галя, підіймаючись із білих подушок і прибираючи розкуйовджене волосся, що прилипло до мокрого від сліз обличчя. Коли ж це трапилося з нею? Коли?

Галя зовсім сіла на постелі, опустила ноги і втупила заплакані очі в темний куток. Сонце вже сховалося і сірі сутінки наповнювали кімнату. Так, це трапилось на Водохреще. Який тоді був чудовий морозяний день! На Дніпрі городяни зробили з різнобарвного льоду прегарну Йордань. Всі цехи зі своїми знаменами стояли вздовж берегів Дніпра. Сонце світило і тисячею яскравих леліток грало на снігу та льоду, півчі співали, молоді городяни палили з мушкетів, а з Вишнього замку ревли гармати. Вони з Богданою весело гомоніли, розглядаючи городян, і раптом їхній погляд упав зразу на нього. Галя з дитинства знала Мартина і навіть бавилася з ним, але з того часу, як він розпочав цехову науку, вони зовсім не бачились. Навіть і не пізнала відразу в цьому ставному і видному парубкові того хлопчика, з яким колись гралася.

— Який красень! — звернулася вона до Богдани, а Богдана і так не відводила від Мартина очей.

Коли закінчилося водосвяття, Мартин підійшов до них.

— Добридень, Галю, — сказав він привітно і весело, не відриваючи від неї захоплених очей. — Тебе й не пізнати!

Так покохалися вони, так віддала вона йому своє серце навіки.

— Господи, та за що ж я люблю його, за що?! — стисла Галя руки, а очі її загорілись. — Поганий, білобрисий! Волосся біле, очі білі, як у щуки! — люто повторювала вона, а губи її все сильніше тремтіли, а по щоках текли сльози. — Ні, ні, не поганий, — шепотіла вона, притискаючи руки до грудей, — такий милий, такий хороший, такий добрий, і очі зовсім не білі: добрі, славні, блакитні, а якими чорними і великими робились вони, коли Мартин дивився на неї! І голівка моя кохана! І вуса мої золоті!

Галя знову залилася слізьми і закрила руками обличчя. А він не любить її, розлюбив, забув, з Богданою весь час сміявся, знущався з неї. За що, за що він її розлюбив?! Хіба ж вона не так само кохає його, як раніше, хіба ж вона за нього і душу свою не віддала б?! Туга все дужче охоплювала Галю. А тим часом Ходика привезе із Царгороду батьківські товари, а тоді й весілля гуляти… І окрутять її проти волі, зав’яжуть голову білою наміткою, і зостанеться вона, бідна, жоною Ходики на все життя, навіки! «Ох, як дивитися на нього, як із ним розмовляти, як жити з ним усе життя?» Галя упала в подушки і зарилася в них з головою. І чому вона така нещасна, така бідна, така одинока? Якби матуся жила, хіба трапилося б із нею те, що тепер? Нікому слова мовити, ні з ким порозмовляти! Сама вона, сама на світі, як палець, і ніхто не має до неї ні жалю, ні співчуття!

Галя тихо і сумно заплакала, здригаючись вузенькими плічками. Що робити? Прохати батька, плакати, благати? Галя заперечливо похитала головою. Та й нащо прохати? Адже Мартин не любить, не любить її, то ж чи не однаково їй, за Ходику йти чи кинутися під лід води пити?! І нащо вона переказувала йому через Богдану, що кохає його, що ладна за ним на край світу піти? Нащо? Щоб він сміявся з неї? З Богданою зі своєї Галі глузував… Не підійшов до неї… Батька боявся? Ні, якби кохав, нікого б не побоявся! Навіть словечка через Богдану не переказав! «Ох, Мартине, Мартине! Соколе мій! — заламала Галочка руки. — За що ти мене розлюбив?! Один ти і був у мене на всьому широкому світі, та й той…» Галя припала головою до долонь. Довго невтішно здригалося її маленьке тільце, врешті Галочка відвела руки від обличчя. «А, може, любить? — тихо прошепотіла вона, з надією вдивляючись в образи́. — Може, так лиш… на батька сердитий?»

А тим часом у кімнаті зовсім потемніло, і слабенький вогник лампадки ледь освітлював занурену в сутінки горничку.

— Ні! Ні! Ні! — раптом скрикнула вона з припливом гострої гіркої образи, схопившись із постелі і зупинившись посеред кімнати. — Хіба ж я не передавала йому через Богдану, що на край світу за ним піду, що треба поспішати, що не сьогодні-завтра приїде Ходика, а тоді вже я навіки пропаду! А він навіть не підійшов… З Богданою розмовляв, Богдані посміхався… А! — раптом скрикнула вона, завмираючи у якійсь стражденній підозрі, і несподівано її очі спалахнули ревнивим здогадом; тепер жіночі думки помчали нестримно, без роздуму, наче хвилі, що прорвали греблю. — Так, звісно, що йому в мені? До неї, до неї першої прийшов!.. Богдана перша красуня, Богдана зем’янка[38], у Богдани маєтки, як у княгині! Тільки за що ж він дурив моє бідне серце? Що він зробив зі мною? — сплеснула Галочка руками і впала головою на стіл. — Ні! Ні, тільки б довідатись напевне, а там… вже вона знає, що! — Галя підвелася, гарячковими рухами поправила волосся, що вибилося з-під пов’язки, відшукала хустку… Її груди високо підіймалися, очі збуджено блищали.

— До ворожки, до ворожки! — уривчасто шепотіла вона. — Я знаю… Богдана мені казала… Там, під замковою горою, за домініканським монастирем… Вона все знає… Вона всю правду скаже… Батько довідається? Гніватиметься? Нічого, нічого… Їй байдуже… Хай навіть уб’є!

Галя обережно прочинила двері і, помітивши, що поблизу нікого немає, шугнула з двору.

На вулицях темніло. Майже закривши личко великою хусткою, Галя поквапом пробиралася вуличками з Боричевого Току на Житній торг, намагаючись йти ближче до будинків. Але, незважаючи на всі ці застереження, пильний погляд пані цехмайстрової не пропустив її. Цікавська пані цехмайстрова, єдиним заняттям якої було суворо слідкувати за моральністю київських городянок, ще сиділа на своєму посту біля різьблених воріт свого маленького дому.

— Ге…, а гляньте-но, пані майстрова, — звернулася вона