Володимир Бабула - Пульс Всесвіту

На розі з’явилась група хлопців і дівчат. Вони жартували, безтурботно сміялись. Я дивився на них, як на божевільних. Хто ще може отак по-дурному сміятись, коли почалась найстрашніша війна в історії людства?!

Невже ця легковажна молодь не усвідомлює небезпеки так само, як не усвідомлює її і маленька Єва?

Ні, цього не може бути! Мабуть, я збожеволів!

Весела група швидко наближалась до нас. Я вже хотів відкрити рота, щоб запитати, чому евакуйовано Малу-Страну, і взагалі, що відбувається, але в останню хвилину передумав. Молодь пройшла мимо, не звернувши на нас уваги.

Ця зустріч ще дужче посилила моє замішання. Я нічого не міг збагнути. Але найголовніше чекало на мене попереду.

У вузеньких вулицях Старого-Мєста ми почали все частіше зустрічати перехожих. Даремно я шукав пояснення, чому на лівому березі Влтави все вимерло, тоді як на правому триває цілком нормальне життя.

На Старомєстській площі Євочка була ще спокійна, а побачивши Прашну башту, радісно закричала:

— Дядю, а я вже вдома! Я живу отам!.. До побачення! — вона кокетливо помахала ручкою і побігла.

— До побачення! — повторив я задумливо. Мені шкода було розлучатися з нею. Важкі хвилини, проведені разом на Малій-Страні зблизили нас. Я прив’язався до оцієї синьоокої любої дитини.

Я пройшов під стрілчастою аркою Прашної башти і остовпів. Те, що я побачив, перевершувало найбільшу фантазію в моїх оповіданнях. Холодно-тверезий будинок банку зник. На його місці стояла вишукана будова незвичайного стилю, прикрашена фресками та статуями. Над входом сяяв неоновий напис: «Метро».

Будинок Слов’янського Дому змінив свій вигляд. Чи можливо це? Адже палаци будують за одну ніч лише в казках!

Тільки тепер я помітив, що люди на вулицях якось чудно вдягнені. Такий самісінький одяг і на мені. Звідки? Чому? Як трапилось, що я досі не звернув на це уваги?

Може, мій пошкоджений Пегасом мозок створює примарні видіння? Може, цього немає, а мені просто ввижається?

— Даруйте, чи я справді у Празі? — розгублено запитав я перехожого.

— Так, ви в Празі! — відповів той спокійно. Його навіть не здивувало моє дурне запитання!

— Дякую…

Тепер я пригадую ті далекі дні, і мені смішно, а тоді я, мабуть, справді здавався диваком. Я озирався розгублено, абсолютно нічого не розуміючи: все довкола змінилось до невпізнання.

Куди поділися трамваї? Навіть рейки зникли без сліду… А люди стоять на тротуарах і водночас рухаються в різних напрямках. Нові будинки, нові машини, незвичайний одяг. Чи це мені сниться?

Страх, подив і занепокоєння поступалися цікавості. Якщо це і сон, то хай би ще снився!

Тягар поступово спадав, і я навіть засміявся. Пригадалася ніч у студентському гуртожитку. Сидячи біля відчиненого вікна, я при слабкому світлі нічника писав гумореску. Мені уявилась настільки кумедна ситуація, що к голосно засміявся. Друзі прокинулись, і я в мить перетворився на мішень для подушок та черевиків. Це розсмішило мене ще дужче, я зареготав, як шалений. Мене знову розбирав сміх. Ось і тепер: стрибнувши на рухомий тротуар, я ледве-ледве не зареготав. Це явно була реакція на пережите.

На Вацлавській площі я перейшов на інший тротуар і поплив, як човен, по неймовірно зміненому місту.

— Здрастуйте, професоре! — привітався до мене хтось з тротуару, що рухався назустріч.

Я розгублено озирнувся, але група людей, од яких почулося привітання, вже відпливла, як хвиля від морського берега. Хтось, мабуть, помилився.

«Хороший журналіст навіть уві сні не повинен втрачати почуття самовладання», — подумав я, вирішивши не дивуватись ні з чого. І справді, приголомшливу дійсність — Вацлавську площу, перетворено на прекрасний квітучий сад, — я сприйняв досить спокійно. Одне мені здавалося тривожним і нез’ясовним: коли я вийшов з Малої-Страни, — сутеніло, а тепер знову почало світати На сході все вище зводилась яскрава заграва ранку. Я не встиг розміркувати, чому це так: з тротуару до мене замахала рукою якась дівчина і в ту ж мить опинилась біля мене на рухомій стрічці.

— Добридень, професоре! Як ся маєте? — посміхнулась вона привітно.

— Я не професор… — затинаючись, промимрив я.

Спантеличена дівчина замовкла і допитливо подивилась на мене.

— Ви жартуєте, професоре! Адже я ваша учениця, Марта Горничкова.

— А я, мабуть, двійник вашого професора, — відповів я збентежено.

— Двійник? — протягнула вона здивовано. — Тоді пробачте!.. — дівчина стрибнула з рухомого тротуару і довго озиралась.

«Пригоди репортера в уявному світі тривають… Ну, що ж, чудово! — подумав я, коли студентка зникла. — Буду професором. Певно, я схожий на нього як дві краплини води. Отже, професор — видатна особа!» — зробив я висновок, коли незабаром після того до мене привітались ще два новопражанини (а як же інакше назвеш мешканців дивовижної Праги?)». Але тепер я вже, наче справжній професор, ввічливо відповів на привітання.

В горішній частині майдану зі мною трапилось таке, чого я не міг сподіватись навіть як газетяр. Власні ноги перестали мені скорятись. Не порадившись зі мною, вони скочили з рухомого тротуару на нерухомий, забравши разом з тілом і мою здивовану голову.