Антон Віталійович Санченко - Земля Георгія

Лише Гном у своєму брудному ковпачку сидів у розчахнутих дверях машинного відділення і стежив за буксиром. За його вахту нагода втягнути голову в плечі під бридкий струнний звук розірваної сталі видавалася двічі: штурмани ніяк не могли підібрати правильну довжину буксира, щоб «Коза» та «Кошак» виповзали на гребені хвиль одночасно. Коли «Кішка» вже падала у безодню між двома хвилями, «Коза» лише заповзала на горб попередньої. Буксир смикався, сіпав нас за корму, ляскав по хвилі і через деякий час вбивався з гітарним звуком «високе до».

Кода.

І знову потрібно було забігати на вітер і спускатися до «Кози» кормою вперед, маневруючи машиною. І знову старпом та боцман підкорювали звите у трос підступне залізо в самих рукавицях, які строчили на машинках інші старпоми, яким пощастило менше, ніж Борщевському. Добре, що ці експерименти теж закінчилися вчасно. Довжину буксира нарешті підібрали.

Ми мали свою вигоду з цих спускань за вітром, коли Атамас ризикував підставити корму «Кішки» під форштевень «Кози», так близько він щоразу підходив, перш ніж перевести ручку машинного телеграфа на «Повний вперед». Кожного разу нам встигали перекинути на борт мішок хліба. Хліб був ще гарячий і запашний. Якийсь пекар без гальм примудрявся пекти його в цьому гармидері посеред штормового Чорного моря.

Коли я приніс на місток одеське пророцтво про ураган, ми тягли «Козу» вже півдоби: Атамас дуже гарно думав про управу — там не спромоглися підготувати рятувальне судно не тільки за вісім, а й за дванадцять годин. Хоча листування в ефірі тривало жваве, нам обіцяли підмогу, але терміни тієї підмоги з різних причин переносили все далі і далі.

Чорне море посивіло. Воно вже не закручувало баранців на хвилях, воно зривало ту піну з гребенів і гнало поперед хвиль, як заметіль. Не варто було виходити на верхню палубу навіть із парасолею та в мокроступах. Від бризок, може, й прикриєшся, але відлетиш, як Мері Поппінс.[7] Полонена фальшбортами, вода вирувала у ватервейсах і виривалася назовні через штормові шпигати пінними водоспадами, поки «Кішка» здирався на хвилю. Але нові фонтани холодної води захльостували палубу вже наступної миті, коли «Кішка» перевалював гребінь і летів у прірву.

На крилі містка вітер забивав легені і перехоплював у горлянці всі звуки, які не могли вирватись назовні і блукали десь у животі.

— 32 метри на секунду! — отетеріло доповідав другий штурман, заскочивши з крила назад у рубку з анемометром, схожим на дитячий гелікоптер на держачку, що продовжував за інерцією скажено крутитися у руці.

— 115 кілометрів на годину! — перекладу я з «морської» для читача.

На березі вітер такої сили зриває дахи з будівель, вивертає з корінням столітні дерева та рве лінії електропередач, як ведмідь павутинки. У портах хвилі вискакують на причал і намагаються віднести в море маневрові тепловози, перевертають бетонні надовби хвилеломів, як пушинки, зривають з якорів і викидають на берег судна, що не встигли запустити машини чи просто не змогли вигребти на вітер. Єдине, що залишається судну, заскоченому таким вітром у морі, — штормувати, гребтися на хвилю, тримаючи ніс врозріз водяним валам.

І суть старовинного Конрадового девізу «Зроби це або помри!» була зрозумілою, як ніколи. Чорне море дозволяло нам жити лиш доти, доки ми боремося із хвилею та вітром, поки молотить, аж заходиться, наш головний двигун у машинному відділенні, а рука стернового править врозріз хвилі. Ми билися за двох, за себе і за того хлопця на буксирі, ми знемагали у цій бійці з ураганом, нам не вистачало сили, але здаватися ми аж ніяк не збиралися. Боротися й жити треба до кінця. Морю було однаково, який це рейс нашого судна і кожного з екіпажу. Йому ультрамариново, новачки перед ним чи морські вовки, і чи якісно ремонтували судно в заводі. Воно з кожного питає за найвищим ґатунком. І горе тому, хто не готувався до іспиту.

Ніхто вже не ходив до носових приміщень. Підвахта спала покотом просто в салоні, спритники встигали захопити диванчики, хитруни встигали розтуркати спритників, ніби їм на вахту, і захропіти, перш ніж обурені спритники допетрають, що їх ошукано.

Диванчик у радіорубці був закоротким для мене. Я міг лежати на ньому, лише зігнувшись у літеру «ґ» з дашком і підставивши стільця, який і слугував за дашок. При цьому одною ногою я притримував той клятий вібратор, який досі не подавав ознак життя за будь-якої хитавиці, а зараз ожив і став ковзати палубою. Аварійна частота була увімкненою весь час, я провалився в якийсь дивний стан свідомості, коли чи то спиш з розплющеними очима, чи то пильнуєш навіть уві сні. У ті години я вперше з подивом помітив за собою властивість прокидатися на звук свого позивного LYFT, яким би глибоким сном не спав. Керівництво вимагало доповідати про наші справи чи не щогодини.

— Та які там справи? — посміхався Атамас. — Діло — табак. Цигарки вийшли, картоплі нема, їмо саму морську капусту та хліб, дякувати «Косі». Так що незрозуміло навіть, хто кого рятує.

Він стояв на капітанському містку поруч із червоним, як піонерський галстук, Другим, якому вже хоч за борт стрибай від сорому, і, мабуть, проводив профілактичне навчання другого помічника капітана на тему «Ідеш у море на тиждень — бери харчів на місяць», і ураган йому в цьому не заважав, а допомагав. До речі, я не можу сказати, скільки вже капітан Атамас стояв на тому містку, бо щоразу, коли я приносив на місток радіограму з управи чи прогноз, він був там.