Джеймс Олівер Кервуд - Бродяги Пiвночi

ватагою псів. Він бився, як диявол, а біля нього билася Сіра Вовчиця. Вона орудувала своїми зубами із силою й люттю двох самців. Два вовки прорвалися вперед, і Казан почув прикметний глухий стук рушничного приклада. Пес і далі сприймав зброю в руках людини за ненависний йому кийок. Йому хотілося дістатися до чоловіка, що тримав її, тож він, вирвавшись із бойової веремії, скочив до саней. Лише тепер пес помітив, що на санях було щось живе, якась людина. За мить Казан був уже там. Він глибоко встромив свої зуби в щось м’яке й ворсисте. Потім розчепив пащеку, щоб спробувати вкусити краще, аж тут почув голос! Це був її голос! Жоден м’яз його тіла не ворушився. Казан наче перетворився на безживну кам’яну подобу.

Її голос! Ведмежа шкура відлетіла вбік, і тепер у світлі місяця й зір було видно, що під нею ховалося. Його інстинкт спрацював швидше, ніж могла б зміркувати людина своїм мозком. Це була не вона. Але голос був той же самий, а на блідому дівочому обличчі, що було так близько до його наллятих кров’ю очей, читалася та ж таємниця, що колись запала йому в серце. Тепер він побачив, що вона притискала маля, котре кричало дивним бентежливим криком, і саме тоді він зрозумів: тут, на санях, знайшов не ворожість і смерть, а те, що був покинув у світі по той бік гірського хребта.

Казан повернувся притьмом. Він укусив Сіру Вовчицю в бік, і вона відскочила з переляканим дзявкотом. Усе відбулося миттєво, але чоловік уже був майже долі. Казан одним стрибком ухилився від приклада рушниці й побіг до залишків зграї. Він орудував своїми іклами, як гостролезими ножами. Якщо проти собак він бився, як одержимий, то тепер — із силою десятьох демонів. Чоловік, що стікав кров’ю й ледь тримався на ногах, хилячись, повернувся до саней і лише здивовано споглядав, що відбувається. У Сірій Вовчиці прокинувся товариський інстинкт, тож вона, бачачи, як Казан шалено рве на шматки вовківню, і собі, хоч і невтямки, навіщо, стала до бою з нею.

Коли все скінчилося, Казан та Сіра Вовчиця лишилися на рівнині самі. Зграя щезла в нічній темноті, а ті ж таки місяць і зорі, що були розповіли Казанові про його первородні права, тепер сповіщали: його дикі субраття з рівнин більше не відкликатимуться на його виття.

Казанові все боліло. Постраждала й Сіра Вовчиця, та все ж таки не так сильно, як пес.

Увесь у ранах, він стікав кров’ю, одна лапа була страшенно покусана. За деякий час на узліссі він побачив вогонь. Щось із минулого непереборно тягло його, манило до себе. Він хотів підповзти туди, відчути дотик дівочої руки на своїй голові, так, як колись не раз відчував торкання іншої руки в загірному світі, який покинув. І він би пішов, і взяв би з собою Сіру Вовчицю, та його зупиняло знання: там був чоловік. Він протяжно заскавулів, а Сіра Вовчиця притулилася своєю теплою мордою до його шиї. Щось підказало їм, що тепер вони були вигнанцями, що проти них тепер повстали і рівнина, і місяць, і зорі. І їм нічого не лишалось, як тільки схоронитися під захистом лісового мороку.

Казан, бувши не в змозі йти далеко, ліг. Він усе ще відчував запах табору. Сіра Вовчиця примостилася біля нього й обережно почала зализувати Казанові його криваві рани. А Казан, піднявши голову, тихо завив на зорі.

Роздiл VI
Жанна

На краю шпилькового лісу старий П’єр Редіссон розклав багаття. З його численних ран, завданих вовчими зубами, юшила кров. Він відчував, як груди давила давня болісна тяжа, і лише він знав, що вона означає. Чоловік зібрав багатенько дров, їх мало вистачити на всю ніч. Він клав у вогнище поліно за поліном, аж доки від жару розгорілого полум’я почала тріщати глиця на горішніх гілках.

Із саней безумним поглядом за ним стежила Жанна. Вона й досі тремтіла, з усього було видно, що їй страшно. До своїх грудей вона міцно притискала дитину. Її довге густе волосся, що блискучим покровом стелилося на плечі й руки, вилискувало у світлі багаття. Хоча вона вже стала матір’ю, на вигляд була дуже юна. Її обличчя навряд чи можна було назвати обличчям жінки, швидше дорослої дівчини.

Старий П’єр, кинувши в багаття оберемок дров, усміхнувся:

— Ледь викрутились, ma chéri[7], — промовив він, важко дихаючи. — Там, на рівнині, ми були на волосину від смерті. Сподіваюся, такого з нами ніколи більше не станеться. Але тепер усе добре. І вже не холодно, так? Ти вже заспокоїлася, не боїшся більше?

Він сів поряд із донькою, обережно відгорнув м’яку шкуру, що в неї був загорнутий сповиток, і побачив рожеву щічку маленької Жанни. На дитину й собі дивилася її мати, теж Жанна.

— Нас урятувала дитина, — прошепотіла молодиця. — Вовки пошматували собак, і я бачила, як вони кидалися на вас. Один із них скочив у сани. Спершу я подумала, що це був собака. Але це був вовк. Він хотів нас роздерти й так і зробив би відразу, якби не ведмежа шкура. Вона нас захистила. Далі він кинувся до мого горла. Аж тут заплакала дитина, і він зупинився. Я бачила його червоні очі за якийсь крок від нас. Можу заприсягтися ще раз, що то був пес. За мить він розвернувся й кинувся дерти вовків. Я бачила, як він стрибнув на того, що був майже біля