Марина та Сергій Дяченко - Темний світ. Рівновага

— Народ, — сказала я нарешті, — а де ви миєтеся?

Ліза кинула косий погляд на Гришу:

— Це хороше питання...

— У сусідньому готелі, — відгукнувся той, ніби нічого такого.

— Бігаєте з рушниками... по вулиці?

— Навіщо? — здивувався Гриша. — Відкрив рамочку, помився в номері, закрив рамочку... Усе просто.

Я кліпнула:

— А якщо там, у цьому номері, вже хтось миється?

Гриша щиро всміхнувся. За нього відповіла Ліза:

— Тоді теж просто. Просимо вибачення, вертаємося. Іноді з того боку дуже голосно верещать...

— Розумієш, — проникливо сказав Гриша. — У мене у ванні, на дні, намальований унікальний портал... рамка в зимове озеро тисяча вісімсот дванадцятого року. Ловиться, уяви собі, осетер! Стерлядь! Екологічно чиста риба!

Він підвівся, відкрив морозилку — вона була забита вщерть. Я роззявила рота: справді осетер. І ще якісь рибини, з великою лускою й величезними хвостами. Повна морозильна камера.

— А готувати нікому, — буркнула Ліза. — Доводиться тупо смажити... До речі, ти вмієш готувати рибу?

Вона подивилася на мене досить-таки хижо, я прикинула обсяги роботи, заховані в морозилці, і про всяк випадок похитала головою.

Ми з’їли ще по бутерброду.

— Гришо, — сказала я, коли мовчати вже було несила. — Там, у підземеллі, такий портал, як ти малюєш?

Він замахав руками:

— Ну що ти! Це взагалі не можна порівнювати! Я відкриваю маленькі віконця туди-сюди, всього на кілька хвилин. А там здоровенна діра в Темний Світ. Її ніхто не малював, її пробили екскаваторним ковшем, це було нещасливе й дуже малоймовірне поєднання чинників... От ти знаєш історію Чорнобильської катастрофи? Її ймовірність була нуль цілих нуль-нуль...

— Гришо, — сказала Ліза, уважно за мною спостерігаючи, — у деяких випадках зайва інформація нічого не прояснює. Дар’є, ти не заморочуйся, як це діє. Це об’єктивна реальність — як податкова система або як будова ДНК. Вона існує поза нашою уявою, але іноді дається нам у відчуттях... Правда, не всім. Є Тіні — ти одну сьогодні бачила. Є служба Доставки, вона ловить Тіней, доставляє до порталу й викидає назад у Темний Світ. Усе!

За вікном визирнуло сонце. Я простягла руку над столом — тінь од моєї долоні впала на ковбасний кружечок зі слідами зубів.

— Тіні... що це таке?

Гриша зітхнув:

— Фрагменти ворожої матерії... оформлені, як людиноподібні істоти. Приблизно так. Там, де вони сидять, — у чужому просторі, який ми для простоти називаємо Темний Світ, — недостатньо ресурсів, вони лізуть до нас, ну, як кліщі в лісі — на тепло, на світло.

Я збагнула, що розтираю скроню, те саме місце, де бачила в Насті примарне «татуювання»:

— Моя сусідка в гуртожитку...

— Жертва, — авторитетно кивнула Ліза.

— Що з нею буде?

Гриша й Ліза перезирнулися.

— Вона жива, — сказала Ліза з певним сумнівом у голосі.

— А що, могла вмерти?!

— Різні бувають Тіні, — сказала Ліза й підібгала губи. — Деякі висмоктують життя... Деякі відбирають час...

— А ця конкретна?

Вони не поспішали відповідати.

— Про що парилася твоя сусідка? — запитав після паузи Гриша. — Ну... що її хвилювало в той вечір?

— Проблеми з хлопцем. Вона його чекала, він не прийшов, вона образилася...

— Ти не пам’ятаєш, Тінь при цьому щось пила чи їла?

— Не... Чекай, пиво! Вона пила пиво з пляшки, як шпана під парканом!

— Випила до дна чи щось лишилося?

Я згадала пляшку, що пролетіла повз мою голову, дзенькіт скла й хрускіт під ногами.

— Усе випила.

— Не пощастило твоїй сусідці, — сказала Ліза.

— У сенсі?

Вони знов помовчали. Перезирнулися. У мене заболіло серце.

— Любов, — сказала Ліза. — Тінь висмоктала з твоєї сусідки її любов, і ми не встигли перервати транзакцію.

Гриша потягся, хруснув суглобами:

— Так, дівчата, я спати. Нічку чесно відчергував...

— Що з нею тепер буде? — я не давала Лізі відвести очі.

— Нічого. Так і житиме.

— А... її хлопець...

Ліза втомлено махнула рукою — усе, мовляв, нема про що говорити.

— І вона більше ніколи не закохається?!

— Не знаю, — Ліза встала, збираючи сміття зі стола. — Може, коли-небудь. Але та любов, що в неї була, — її Тінь зжерла до крапельки.

— І ми так просто її відпустили?! — я