Жиль Леруа - Пісня Алабами

— Якось, у двадцять другому чи то двадцять третьому році, перед нашим від'їздом до Європи, коли ми обоє були ще гарні й фотогенічні, нам запропонували зіграти самих себе в екранізації одного з романів Скотта. Я страшенно хвилювалася, мене била нетерплячка і проймав страх. Скотт усе зіпсував, бо відмовився. Без нього я їх не цікавила: або удвох, або ніхто. Вони найняли якусь акторку і зняли той фільм. «Фахівця», — сказали вони з відтінком зневаги до неї, аж у мене всередині все похололо. Скотт ніколи не давав мені жодного шансу. Він робив усе, щоб позбавити мене будь-яких шансів.

Часом моє збудження таке інтенсивне, так нуртує в моїх жилах, що я почуваю, як щоки мої аж пашать від припливу крові й життєвої снаги, а також від невиразного страху. Я таки варта була чогось. Серце калатає, мало не вискакуючи з грудей. А втіха може бути болісною? Коли я щаслива, — якщо зі мною таке ще може статися, — ноги мої неначе аж терпнуть, я хапаю ротом повітря, задихаюся, очі запинає полудою, годі вже, завіса. Я падаю.

Мені кортить розповісти про це вам, лікарю, та дещо я залишу для себе.

І ось там, у Вестпорті, у тому будинку щастя, усе в мені й пропало. Одного ранку, на пляжі «Саунд енд Компо», у прегарній місцині, де повітря таке живлюще, легке й захопливе, а люди стрункі, гожі й величні, я відчула, що мені бракує Алабами, тієї клятої землі, яку я вважала своєю.

Бракувало мені тієї червоної землі, тяжкої глини, з якої роблять черлену цеглу і зводять із неї міста, цілі квартали осель, і ніщо не ворушиться у тій червені, і ніщо не турбує; бракувало й тяжкого, липкого духу сосон, що його я відчувала ще дівчиною і вважала його причиною моєї астми; бракувало, крім тих сосон, і кухні тітоньки Джулії, масної й солодкої, бридкої й захопливої, отих страв, що парують у кожній кімнаті, їхній дух просякає у шпалери, штори, килими, дивани, самісінькі панелі стін і подушки на ліжках у тому замку, зведеному з червоної цегли.

Та ще незвичайніше було те, що мені бракувало оманливого духу плісняви: щоразу, як я заходила до рідної домівки, той дух був мені ненависний, мені здавалося, ніби він налипає на мені, мов бруд; проте я звикала до нього, аж забувала про нього, ледве переночувавши в хаті однісіньку ніч. Звикнути й забути.

Більше ніде не була я щасливою. Ніде не було мені полегші.

Перед лоботомією[6]. Знаю, та операція не така вже й жахлива, просто під око забивають молотком шпичку, якою виколупують пошкоджену ділянку мозку, рана гоїться, і більше ні турбот, ні страху, ні печалі, — навіть шраму не буде. Тільки синець, що зникне за декілька днів. Я бережу те, що лишилося в мене, — воно недобре, але живе. Розумієте, юначе?

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

У цій розкішній дірі — нашому житті — раптом з'явився чоловік, який бажав мені добра. Це сталося того вечора, коли Скотт улаштовував прийом на віллі «Марі». Чоловік, що звався Едуар. Едуар Жозан. Друзі та брати по зброї прозивали його Жоз.

На мені була сукня, що скидалася на янгольську шкіру. Така гарна, така рожева. Коштувала вона цілий маєток, та була шовкова і з мереживами. Скотт навіть уваги не звернув на гладкого паризького видавця, нашого сусіду з літнього відпочинку на Валескюрі, який кричав до нього: «Ох ти, щасливчику! Заради Бога, Скотте! Жоден клятий писака не мав такої гожої, такої розкішної жінки!» Він назвав мене чудесною засранкою. Скотт не слухав його: він стежив за нами із Жозом, за кожним нашим кроком, хоч за ходою, хоч за танцювальною фігурою. Ага, подумала я собі, ось він і ревнує. Треба чимдуж скористатися цими ревнощами. Та незабаром ті почуття мого чоловіка геть вивітрилися з моєї голови: менше ніж за годину, потрапивши в сильце своєї гри, я закохалася в цього показного й гарного чоловіка, що балакав англійською з чуттєвим акцентом, від якого аж зуби цокотіли.

Він хотів не утримувати мене (як ото він казав), а звільнити (так він теж сказав). Ні, ці французи чудні: порівняти мене з рабинею, застосувати до мого становища слова, які застосовують до рабів, — так міг учинити лише француз. Коли він стискав мене в палких обіймах, я і слова промовити не могла.