Андрій Легейда - Кіоск

й виросла у Києві. У сусідньому з Буденкою містечку жила моя бабуся. Я часто їздила до неї в дитинстві. Вона вчила мене любити природу, робити щось своїми руками: вишивати, плести, робити глечики. Десять років тому я вступила до Університету. А через рік бабуся померла. Вона залишила мені свій будинок та свою колекцію вишиванок та українських ляльок. Не те, щоб це була якась дорога екслюзивна збірка. Там була її душа, її любов та її життєве щастя. Багато хто з нас збирає якісь речі. І більшість розуміє, що ні Фаберже, ні Пікасо ніколи не попадуть до їх колекції. Але це є особливою віддушиною від реального життя. Коли ти береш у руки новий екземпляр для своєї колекції – ти радієш мов дитина. Й зовсім не важливо, придбав ти його за тисячу доларів, або за три гривні на блошиному ринку. Коли я закінчила Університет, приїхала до цього будинку й вже не змогла його покинути. Він зачарував мене та не хоче відпускати. Та я й сама не хочу звідси виїжджати. Я знайшла тут своє кохання. Минулим роком ми одружилися. Зараз я завагітніла. Грошей у нас небагато, й тому я мушу працювати до останньої миті перед пологами. Коли я проходила повз цей кіоск, то побачила об'яву. Я дуже рада, що Михайло Борисович поставився до мене з такою повагою й відкритим серцем.

Антоніна Петрівна: ну що ж, перший етап кастингу вважаю успішно закінченим. Запрошую тебе до нашого клубу працівників центральної площі містечка Буденка. Грошей багато ми тут не заробляємо, але кожного ранку швиденько снідаємо і поспішаємо сюди, до цього кіоску. Тут наше життя, наші спогади та наші надії. Сподіваюсь, що ми знайдемо спільну мову.

Тетяна: я практично впевнена в цьому.

Тітка Бандура(доїдає шматочок тортика): ну що, як у попередній раз. Не будемо порушувати традиції.

(Тітка Бандура починає співати пісню… Інші їй підспівують. Михайло Борисович бере під руку Арчібальда та веде його в сторону для розмови).

АКТ 3

(пройшов якийсь час. Ранок на площі. Якісь чоловік відкриває кіоск, Марина розкладує сувеніри, а Антоніна Петрівна наливає собі каву з термоса. Чоловік вивішує на кіоску об'яву «На роботу потрібен кіоскер. Робота позмінна»).

Антоніна Петрівна: кожного ранку п'ю оцю каву, й ніяк не можу збагнути, що вони туди намололи. Чи то жолуді, чи жито, чи я вже настільки стара, що позабула аромат та смак кавових зерен. Й головне, яку пачку не купую – Якобс, Нескафе, Амбасадор… А смак не змінюєтся. А колись, років із тридцять тому, я сиділа на площі Сан Марко у Венеції й смакувала маленьку чашечку італійського еспресо… Чи то вже мені наснилося… Так давно це було.

Марина: складно вам. А я ніколи не сиділа на площі Сан Марко… Навіть на Софійський площі у Києві не сиділа… Все життя п'ю розчинну каву й вважаю її дуже смачною. Людина робить висновки тільки з того, що мала сама у своєму житті. Тому для одних бички – сама краща риба, а іншим вже й розмір устриці замалий…

Антоніна Петрівна: правда твоя. Через кілька років я вже не згадаю про Венецію й буду пити цей букет із задоволенням.

(на площу заходять Арчібальд Клавдієвич та отець Микола)

Отець Микола: Дивіться, кого я вам привів. Я його спочатку не впізнав. Дивлюсь, стоїть якийсь франт, квіти купує. Дай, думаю, спитаю в нього. Може він не проти пожертвувати кошти на ремонт даху в моєму Храмі (посміхається).

Арчібальд Клавдієвич: Да тут треба весь дах змінювати, й не тільки у Храмах, а й у когось на плечах. (Стає на одне коліно та дарує квіти Антоніні Петрівні). Дозвольте, моя чарівна леді, подарувати Вам ось ці найсвіжіщі квіти на знак моєї щирої вдячності та поваги.

Антоніна Петрівна: Ой, який галантний чоловіче. Давно мені ніхто квітів не дарував. Й звідки ви зараз прибули. Шукаєте прихисток або бажаєте купити у нашому захолусті будиночок. Взагалі, а куди Ви поділися тоді, з нашого останнього святкування?

Арчібальд Клавдієвич: А ви що, нічого не знаєте?? Прикро. Михайло Борисович запевнив мене, що все розкаже вам.

Антоніна Петрівна: Що – все? А ну швиденько викладуйте.

Арчібальд Клавдієвич: Коли ми відійшли від столу, Михайло Борисович сказав: «Георгій, я у своєму житті не зміг врятувати кохану людину. Я дуже завинив перед Господом. Ось, тримай цю кредитну картку, вона дуже зараз тебе більш потрібна. Ти молодий, коли виплутаєшься із своїх проблем – я вже буду далеко. Але ти повинен мені пообіцяти, що приїдеш сюди й не залишиш на самоті та у бідності моїх друзів. У них немає ніяких перспектив. А ти розумний, просто маеш заробити кошти та допомогти».

Я дуже на хотів брати цю картку, але Михайло Борисович був дуже наполегливим. Я дав собі слово – найближчим часом заробити кошти та