Юрко Вовк - Пам’ять крові

Анна теж приїхала з батьками на празник. Як тільки дорослі зайнялись приготуванням до застілля, вона моргнула Ларкові і вийшла з хати. Надворі вона схопила його за руку і зашепотіла:

– Як я чекала на нашу здибанку[20], Ларцю! Мені так багато треба тобі розказати…

– Мені тоже, – з тремтінням у голосі мовив Ларко.

– Стільки всього скоїлось за той час, що ми не бачились…

Анна помовчала, ніби збираючись з духом, і тихо продовжила:

– Того жовніра, що подарував тобі сідельце, Тараса, позавчора совєцькі органи арештували. Він у Володимирській тюрмі, там, де й наші сусіди Боровські.

– Ти що, з ним знайома?

У Ларка від здивування округлились очі. Йому раптом стало страшно за Анну.

– Звідки ти все знаєш, Ганнусю?

– Мої гімназійні друзі, тоже патріоти, розповіли, – ухильно мовила дівчина.

Вона пильно глянула Ларкові у вічі, ніби вагалась, розповідати далі чи ні.

– А ти в гімназію вже не будеш ходити? – перевела Анна розмову на інше. – Правда, вона вже тепер не гімназія, а школа.

– Нє, – після паузи відізвався Ларко, трохи ображений тим, що Анна не стала далі розповідати про того Тараса. – Тато сказали, що нашу з Левонком кватиру, у якій ми жили у Володимирі, зайняли совєти. То нам нема тепер де жити під час навчання. Та й батькам помагати треба. Сказали, що в Стежиничах совєти відкриють школу-семирічку, то, може, в ній і довчусь.

– То тобі тільки рік, а мені ще два ходити. Треба вчитись, наука нам пригодиться.

Анна наблизилась до Ларка, і він відчув на обличчі її гаряче дихання.

– Я так скучила за тобою, Ларцю…

Мороз пощипував холодні губи, та вони знову і знову зігрівали їх поцілунками.

Десь ще далеко, з боку обійстя Красніцьких почувся скрип снігу і притишені голоси. Анна відсахнулась від Ларка і злякано мовила:

– Що то? Там хтось іде?

– Не бійся, – здогадався Ларко, – то, певно, Красніцькі до нас у гості йдуть.

– Пішли до хати, Ларцю. Але не разом, щоб батьки чого не подумали.

– Ти йди, – погодився Ларко. – А я вийду до воріт, зустріну дорогих гостей.

Скільки жили поряд на хуторі Ткачуки і Красніцькі, стільки й ходили на свята одні до одних. Не ділили їх на католицькі і православні, разом святкували і ті, й ті. На польське Різдво, яке мало бути за тиждень, Левон-старший зі своєю Франьою вже запросили до себе все сімейство Ткачуків. Так було на хуторі здавна: і святкували, і одружувались, і дітей хрестили українці з поляками. А що мало заважати, якщо жити по-сусідськи у злагоді та мирі?

– Ларку! – гукнув Левонко, вгледівши біля воріт свого товариша. – Ти ще не замерз, нас виглядаючи?

– Не панської крові, щоб від такого морозу мерзнути, – поважно мовив Ларко, широко усміхаючись. – Зі святом будьте здорові! Заходьте, дядьку Левоне, тітко Франю. А я з Левонком ще на дворі побалакаю.

– І тебе зі святом, – першою відгукнулась тітка Франя. – Довго не стій тут, бо гостинці вистигнуть.

Коли старші Красніцькі зайшли до хати, Ларко плеснув Левонка по плечу.

– Чоколяду приніс, кавалєр?

– Яку чоколяду? – розгубився той від несподіванки. – Ми тільки своє принесли – бухти[21] і праники…

Він осікся, і очі його враз ніби аж заіскрились від радості.

– Анна приїхала?! Ну, кажи! Є Анна?

– Ну, приїхала, – вже досить-таки єхидно відповів Ларко. – Та до чого ти їй без чоколяди?

– Та є вона в мене, є! – запально вигукнув Левонко. – У скрині лежить, зараз принесу.

Він зірвався з місця і, мов вихор, метнувся до воріт. Ларко дивився йому вслід, не знаючи, чи сміятись, чи сердитись на свого суперника.

Зранку, помолившись і поснідавши, Туруки почали збиратись додому. Небо затягувалось хмарами, надворі вже потрохи мело снігом. Їхати кіньми до Федорівки треба було кілька годин, і Матвій хотів вирушити раніше, аби не потрапити в хуртовину.