Євген Олександрович Філімонов - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82

нього, конвульсивно здригалися спітнілі парочки. Тоні тут не було. Біля кухні Клим зустрів заклопотану хазяйку з великою тацею підсмажених карасів. Вона мовчки показала очима нагору — телефон, мовляв, там, сам знайдеш. Піднявшись вузенькими сходами, Клим опинився в коридорі мансарди. Попрямував до розчинених дверей і тут побачив Томика. Він разом з кількома лобуряками сидів за маленьким овальним столиком і грав у карти. Телефон стояв на підлозі біля нього. Звідси не подзвониш.

— А, Клим! — розплився Томик нещирою посмішкою. — Давай до нас! Заквасимо ювілей за всіма правилами цієї урочистої події.

— Ніколи мені, — кинув Клим і повернувся до виходу.

Але Томик схопився на ноги і заступив йому дорогу. Губи його все ще кривилися в посмішці, в примружених очах блимали злі вогники.

— Випий! Без штрафної не випущу.

— Я ж сказав — ніколи. Відійди.

Томик зненацька вхопив Клима за руку і різко вивернув її за спину.

— Пусти, гад! — Від болю Климові потемніло в очах.

Він спробував звільнити руку, але марно. Томик злорадно посміхався, підморгуючи своїм приятелям, які мовчки спостерігали цю сцену, затягуючись сигаретами.

— А казали, боксер, технічний. Бач, як заспівав, чалдон. — Томик притис Клима до стіни. — Ну що, вип’єш з нами чи хочеш піти звідси інвалідом?

Клим напружився і несподіваним ривком таки звільнив руку, але Томик встиг вдарити його кулаком у живіт. Климові перехопило подих, забракло повітря, та він, охоплений якоюсь дикою люттю, кинувся на Томика. Зчепившись, вони качалися по підлозі, коли на сходинках затупотіли чиїсь кроки.

— Знову ти із своїми фокусами! Ану облиш його! А ви чого витріщилися, бовдури? — Це залетів до кімнати Губський і з ним кілька гостей.

Молодики, п’яно посміхаючись, допомогли підвестися Климові, блідому від нестерпного болю, посадили його в крісло. Томик, дурнувато позираючи на Губського, сидів на підлозі.

— Чого шум здіймати? Ми ж тільки силою помірядись. — І, встаючи, до Клима: — Не хотів, розпалився, так що забудем.

— Запишеш за мною, — процідив крізь зуби Клим. — А поки що знайди бинт.

— Бинт? Ти що, порізався?

— Плече треба забинтувати…

— Зараз, зараз, хлопче. Я покличу Ліну.

Гості розійшлися, а Губський допоміг Климові зняти сорочку. Ліна вміло забинтувала плече, яке вже розпух* ло й посиніло, поплескала Клима по коліну:

— До весілля заживе. А цього розбишаку, — вона сердито глянула на Томика, — я провчу.

Томик уже сидів у кріслі й, нібито нічого не сталося, роздавав карти своїм партнерам.

— Я кажу, не хотів. Давай, Климе, краще вип’ємо мирову. Ти ж уже не поспішаєш…

— Ай справді, Климе, давай по чарці потягнемо, — підтримав Томика Губський, вдавши, що не розчув єхидної репліки Томика. — А то якось негарно вийшло — у мене ювілей, такий день. Давай замочимо інцидент, щоб не тримав зла на мій дім. Ліно, принеси-но нашу сімейну, з бальзамом.

Ліна принесла пляшку з якоюсь закордонною етикеткою. Налила Климові в келих червонуватої рідини, Губському — його улюблене домашнє вино, а Томику, який простягав свій келих, гнівно кинула:

— А тобі годі, а то всім руки переламаєш.

Вона уважно дивилася, як пив Клим. Рідина обпекла горло і розлилася, здавалось, по всьому тілу, яке враз обм’якло.

— Я піду, щось погано себе почуваю, — вимовив Клим і відчув, що не впізнає свого голосу.

Але Губський запротестував:

— Куди? В такому стані? Ні, я тебе не пущу. Та й Антоніна скоро прийде, передала, що приїде вечірньою електричкою. Знаєш що, іди до її кімнати, відпочинь трохи, хай біль угамується.

— Точно, — реготнув Томик. — А то вийдеш такий до гостей. Мені байдуже, а Іван Терентійович свою репутацію оберігає.

Ліна допомогла Климові підвестися і, підтримуючи його рукою, повела по коридору.

“Схоже, що все полетіло шкереберть, — міркував Клим. — Може, й справді краще лишитись тут. Адже ті рознюхають усе і тоді…” Стало важко дихати, думки плутались — чи то так подіяв алкоголь, чи паморочив голову нудотний запах Ліниних парфумів.

У Тониній кімнаті він сів у крісло біля вікна, відкинув голову на м’яку спинку й одразу наче провалився у прірву…

За вікном густішали сутінки, внизу дико завивав магнітофон…

17

Він прокинувся: здалося, його кликали. Трусонув важкою головою, огледівся. Тонина кімната була освітлена промінням вуличного ліхтаря, яке проникало через незашторене вікно. Стрілки на будильнику, що мирно цокав у плямі світла, показували чверть на другу. Мертва тиша огорнула будинок. Болісно нило плече. В коридорі почулися легкі кроки. Двері розчинились, і на порозі з’явилася дівоча постать.

— Клим, це ти?

— Тоня!

— А я думала, що вже не побачу тебе. Ти мене чекав, любий? Тихше, тихше, — Тоня наближалася до нього.

— Чому ти шепочеш? Що з тобою?

— Тихше, дурнику, — вона приклала теплу долоню до його вуст. — Мама спить за стіною.

— Ну й що? Ми ж нічого…

— Я люблю тебе, Климе, і хочу… — вона рвонула змійку, сукня ковзнула з плечей. — Іди сюди, Климе…

Клим звільнився з її обіймів, пішов до дверей.

— Навіщо тобі це треба, Ліно? — запитав, обернувшись від порога. — Не варто, справді, будити маму. До того ж у тебе такі незабутні парфуми.

Ліна пронизливо зойкнула: він не пішов на приманку, впізнав її. Вона несамовито заверещала і кинулась до Клима, але він уже зачинив двері на ключ і рушив сходами вниз.

Вибравшись у двір, причаївся за деревом, розгледівся. Довкола панували темрява і нічний спокій. Та ось біля осичняка блимнув вогник сигарети. Клим сторожко пішов уздовж загорожі, проліз у дірку, яку вже давно запримітив, і попрямував на вогник. Ось вони де. Світло акумуляторного ліхтаря тьмяно виблискувало на стовбурах осичок. Хтось завзято орудував лопатою, розгрібаючи лісовий грунт. Було чутно, як тріщало коріння і важко дихав нічний шукач скарбів. Невже його ніхто не підстраховує? Ось Клим почув, як зазумерив металошукач, — значить, щось знайшов. Клим переходив від дерева до дерева, наближаючись до землекопа, який так захопився своєю роботою, що забув про будь-яку обережність. Тепер їх відділяло якихось п’ять-шість метрів. Томик, а це був він, відкинув лопату, порпаючись у викопаній ямі рукою. Купа свіжої землі чорніла біля смітника.

— Ну що, знайшов, гад? — Клим кинувся до Томика.

І в цю мить оглушливо пролунали один за одним два постріли. Клим упав на землю, а Томик метнувся в нічну темряву. Клим скочив на ноги і побіг за ним. Пролунав ще постріл — ззаду. Він обернувся, і тут велика долоня затулила йому рот. Та це ж Степаненко, покупець!

— Ах, так ось ти хто!

— Спокійно, товаришу Ярчук. — Масивний Степаненко відпустив Клима, прислухаючись до тупоту, який віддалявся в напрямку