Стефан Грабінський - Саламандра (збірник)

– З яких пір стали тебе відвідувати зловісні сни? Скільки пам’ятаю, раніше ти на них не скаржився.

– Маєш рацію, – відповів, виразно невдоволений заторкнутою темою, – зловісні сни стали відвідувати мене останніми роками.

– Вибач, що докучаю неприємною розмовою, але мені б хотілося знайти засіб визволити тебе від фатального дару. Коли ти вперше відчув у собі дар ясновидіння?

– Приблизно років вісім тому.

– Тобто через рік після того, як поселився у цих краях?

– Так, через рік після переїзду до Щитниськ. Тоді в грудні, в самий святвечір, я відчув смерть тутешнього війта. Історія стала широко знаною і за декілька днів здобула мені славу відуна. З тих пір горяни уникають мене.

– Дивно. Але в цьому, проте, є щось глибше. Схоже, ми маємо справу з класичним прикладом так званого «другого зору», про який я стільки свого часу читав у книгах з магії. Подібний дар нерідко зустрічається серед шотландських та ірландських горян.

– Я теж зі зрозумілим інтересом вивчав спеціальну літературу. Мені навіть здається, що у загальних рисах я уловив причину. Твоє зауваження про шотландських горян дуже слушне, тільки вимагає невеликого доповнення. Ти забув згадати, що цих ненависних для свого оточення зловісних вістунів частенько виганяють, наче пранцюватих, за межі селища, і якщо нещасні покидають рідний острів і опиняються на континенті, їх скорботний дар пропадає, вони стають такими ж, як інші смертні.

– Цікаво. Виходить, цей рідкісний психічний феномен перебуває в залежності від хтонічних сил?[8]

– Так, мабуть, цей дар виникає не без участі теллуричних складників[9]. Ми сини Землі і випробовуємо її могутню дію, навіть коли нам здається, що ми від неї відрізані.

– І свою здатність передбачати смерть ти виводиш з подібних же причин? – запитав я по хвилі вагання.

– Звичайно. На мене, без сумніву, впливає оточуюче середовище, я знаходжуся під дією тутешньої атмосфери. Мій нещасливий талант породжений душею цієї околиці. Живу на межі двох світів.

– Ultіma Thule! – шепнув я, опускаючи голову.

– Ultіma Thule! – луною озвався Йошт.

Я замовк, охоплений острахом, але трохи згодом, струсивши заціпеніння, запитав:

– Чому ж ти, так ясно все усвідомлюючи, не переїдеш в інше місце?

– Не можу і у жодному випадку не бажаю. Відчуваю, що коли звідси втечу, то піду наперекір своєму призначенню.

– Ти стаєш марновірним, Казику.

– Ні, це не марновірство. Це призначення. Я глибоко переконаний, що саме тут, в цьому куточку землі, мені належить виконати якусь місію, яку – я не знаю ще, тільки слабо її передчуваю…

Він замовк, немов злякавшись сказаного. За хвилю, перевівши свої сірі очі, осяяні світлом призахідного сонця, на скелясту прикордонну стіну, додав пошепки:

– Знаєш, мені здається іноді, що цією прямовисною стіною закінчується видимий світ, а там, по той бік, починається світ інший, новий, якесь незнане на людській мові mare tenebrarum – море темряви.

Він опустив до землі стомлені пурпуром вершин очі і озирнувся в протилежний від колії бік.

– А тут, – продовжував він, – тут закінчується життя земне. Оце його останнє зусилля, останнє кінцеве відгалуження. Тут вичерпується його творчий розмах. Тому стою тут наче вартовий життя і смерті, повірник таємниць з того і цього боку гробу.

Договорюючи ці слова, Йошт зазирнув мені глибоко в очі. Був красивий у цю хвилину – обличчя містика і поета: натхненний погляд увібрав у себе стільки вогню, що я не міг витримати променистої його потуги і схилив голову. Наприкінці він запитав:

– Ти віриш в життя після смерті?

Я поволі підняв голову.

– Не знаю. Кажуть, що доказів «за» і «проти» однакова кількість.

– Померлі живуть, – твердо промовив Йошт.

Настало довге, занурене в себе мовчання.

Тим часом сонце, описавши дугу над ущелиною, сховалося за його зазубленим краєм.

– Вже пізно, – помітив Йошт, – тіні виходять з гір. Тобі пора відпочити з дороги.

На тому і закінчилась наша пам’ятна розмова. Відтоді ми жодного разу не торкалися вічних питань, не згадували про дар ясновидіння. Я уникав дискусій на тему, яка Йошта помітно нервувала. Але одного разу він сам нагадав мені про свої невеселі здібності.

Трапилося це десять років тому, в липні. Всі деталі я пам’ятаю з винятковою точністю – вони назавжди врізалися у мою душу.

Була середа, 13 липня, святковий день. Я, як завжди, приїхав зранку, ми збиралися разом навідатися з рушницями до сусідньої балки, де з’явилися дикі кабани. Йошта я застав у настрої серйозному і зосередженому.

Говорив мало, мовби займала його якась уперта думка, стріляв погано, в нервах. Увечері на прощання з чуттям потиснув мені руку і подав запечатаний конверт без адреси.

– Послухай, Романе, – почав тремтячим від хвилювання голосом, – в моєму житті можуть настати важливі зміни. Можливо, доведеться виїхати звідси надовго, змінити житло. Якщо таке і насправді трапиться, ти розкриєш конверт і відішлеш листа за адресою, вказаною всередині. Сам я цього зробити не зможу з причини, якої поки назвати не можу. Пізніше усе зрозумієш.

– Збираєшся мене покинути, Казику? – спитав я голосом притлумленим від болю. – Чому? Одержав якусь неприємну звістку? Чому ти виражаєшся так неясно?

– Ти вгадав. Я знову бачив уві сні свою віщу розвалюху, а в одному з її вікон обличчя людини, мені дуже близької. От і все. Прощай, Ромку!

Ми кинулися одне одному в обійми на довгу, довгу хвилину. За годину я був уже вдома і, розшарпуваний бурею суперечливих почуттів, сипав інструкціями, як автомат.

Тої ночі я не стулив око, неспокійно проходжуючись по перону. Під ранок не в силах більше витримати невідомість, задзвонив Йошту. Він негайно відповів, сердечно подякувавши за турботу. Голос був упевнений і спокійний, тон розмови легкий, майже жартівливий, я міг зітхнути з полегшенням.

Четвер і п’ятниця пройшли без хвилювань. Я час від часу йому подзвонював, кожного разу одержуючи заспокійливу відповідь: нічого серйозного не трапилося. Тим же порядком йшли справи і в суботу до самого вечора.

Я вже почав знаходити втрачений спокій духу, і увечері близько дев’яти влаштовуючись на відпочинок в службовому приміщенні, навіть злегка покартав Йошта по телефону, застерігаючи від пугачів, воронів і інших шкідливих тварюк, які самі не знають спокою і іншим його не дають. Він сприйняв мій докір з лагідністю і побажав доброї ночі. Незабаром я міцно заснув.

Спав я години дві і прокинувся від відчайдушного телефонного дзвінка. Нічого не тямлячи, я схопився з ліжка, прикриваючи очі від разючого світла газової лампи. Телефон продовжував надриватися, я кинувся до апарату і приклав вухо до слухавки.

Говорив Йошт – із зусиллям, ламким голосом:

– Пробач… перериваю твій сон… але… як виняток я вимушений раніше… пустити сьогодні… товарняк № 21… Мені щось недобре… Товарняк відправиться через