Антін Щегельський - Мемуари українського Казанови

Голові Служби безпеки України панові генералові Федорчуку Євменові Захаровичу.

Я, громадянин України Зінчук Георгій Сакович (не плутати з Ісаковичем!), перебуваючи при своєму розумі і світлій пам’яті, доводжу до Вашого відома, що вже давно свідомо дозрів до того, щоб дати себе завербувати агентам іноземних розвідок (бажано країн НАТО). А сприяв цьому Великий-партійний-діяч, який тоді ще не був таким (прізвище — при особистій зустрічі. Натякну лише, що нині він народний депутат і президент якогось благодійного фонду імені святого апостола. Отого, що відає розподілом душ у Чистилищі).

Якось під кінець робочого дня мені зателефонував Великий-партійний-діяч, який тоді ще не був таким:

— Старий, чи не міг би ти після роботи заїхати до мене на Троєщину? Маю серйозну проблему, яку крім тебе ніхто не зможе вирішити.

Не треба було й гадати, що то за проблема. Наш майбутній політик, аби пришвидшити виконання якогось дріб’язкового замовлення, назвався у Будинку побуту головним редактором нашої Вечірки. Сердега навіть не подумав про те, що більшість обивателів знають керівника найпопулярнішого у місті видання не тільки на прізвище, а й в обличчя. Самозванця затримали, зателефонували до редакції, звідки терміново прибув для встановлення особи новоявленого «головного редактора» черговий репортер Кирило Акульський. Матеріал про цю подію я саме вичитував, коли подзвонив Великий-партійний-діяч, який через дрібничку міг таким і не стати.

Якби телефонував хтось інший, можна було б відмахнутися. І тоді сьогодні б не довелося писати оце щиросерде зізнання. Але допомоги чи, бодай, поради просив колишній сусіда по кімнаті в університетському гуртожитку. Тож, віддавши у секретаріат відредаговані матеріали для наступного номера, я поїхав на другий кінець міста вислуховувати бідкання та благання про допомогу.

— Розумієш, старий, усе так непогано починалося: захистив кандидатську, отримав призначення на кафедру марксистсько-ленінської філософії солідного інституту. Маю авторитет серед колег і студентів. І ось на тобі, саме тоді, коли став віце-президентом нової партії, лихий поплутав вляпатися в таку халепу. Навіть сам не збагну як і навіщо я назвався вашим редактором. Це ж якщо ця історія з’явиться в газеті, і викладацькій, і тим більше, політичній кар’єрі кінець. Може, виручиш, знімеш той злощасний матеріал? Я в боргу не залишусь. Обов’язково віддячу поїздкою за кордон.

— Якби в мені справа, то й мови б не було. А так це завдання Самого. Він дуже зрадів, що з’явився шанс в черговий раз пошуміти навколо авторитету газети. Я вже намагався згладити ситуацію. Але шеф затявся на своєму. Наказав не лише твоє ім’я, а ще й посаду повністю назвати. Матеріал уже в наборі. Так що завтра читай.

Потім ми довго мізкували, хто з наших знайомих може вплинути на редактора, як на нього вийти і вмовити, щоб допоміг спустити справу на гальмах. Таки знайшли. А наступного дня шеф доручив мені відредагувати того дописа так, щоб і факти зберегти, й імені «героя» не називати.

Великий-партійний-діяч, який тоді ще не був таким, виявився людиною ще причіпливішою і щедрішою на обіцянки, ніж в студентські роки, коли керував комсомольською організацією філософського факультету. Стелив він так м’яко, що я навіть незчувся коли опинився у епіцентрі політичної боротьби за тіару вождя єдиної на той час альтернативної комуністичній партії.

Як Ви пам’ятаєте, напередодні проголошення Незалежності і в перші її роки фантазія тодішніх політиків була настільки бідною, що у них навіть не вистачало клепки створити і зареєструвати свою власну партію. Тож добрий десяток тих, хто вважав себе гідним долі політичного прапора нового суспільства, як голодні свині на дармовий харч, накинулись на єдиного Справжнього-партійного-вождя, колишнього політв’язня і дисидента, однокурсника Великого-партійного-діяча, який тоді ще не був таким, у котрого достало розуму на те, до чого інші ще не дотумкали. Львів’яни і тернопільці, івано-франківці і чернівчани, навіть черкащани та кияни шукали гандж у політиці Справжнього-партійного-вождя. У цій справі вони були однодумцями. Зате в питанні призначення на його місце нового лідера, було стільки думок, скільки й груп, які створили оргкомітет з підготовки альтернативного партійного з’їзду.

— Та кинь ти їх, — порадив я якось Великому-партійному-діячу, який тоді ще не був таким. — Невже на тій партії світ клином зійшовся? Хочеш погратися в політику — зареєструй власну партію. Подобається назва цієї, зроби так, як колись вчинили більшовики: замість слова «українська» напиши «України». Ніхто й не підкопається.

Невдовзі так і сталось. У столичному Будинку архітектора відбувся установчий партійний з’їзд, делегатами якого були переважно студенти вишів з усіх областей України, яким викладачі суспільних наук пообіцяли відмінні оцінки. А за якийсь час після того з’їзду Великий-партійний-діяч, який вже ставав таким, на знак подяки влаштував найактивнішим своїм помічникам поїздку до Бельгії Та ще й у саму штаб-квартиру НАТО.

Зауважу, що, втершись у довіру до свого однокурсника-дисидента, заступником якого він називався на людях, Великий-партійний-діяч, який тоді ще не був таким, супроводжував того у поїздках по країні і закордонах. Брав участь у різних званих заходах споріднених партій Заходу, об’єднаних у Міжнародний інтернаціонал. А оскільки голова партії окрім української, російської та табірного матюкового сленгу жодної мови не знав, його колишній однокурсник, який вільно володів французькою і непогано володів англійською, швидко став незмінним супутником у поїздках. На великих людях самозваний віце-президент поводився так, немов не він був при партійному вождеві, а вождь — при ньому. Усі знайомства замикав на себе. Єдиний партійний факсовий апарат і той стояв у нього вдома. Тож усі запрошення до закордонів отримував першим. І коли виникло питання про поїздку представників нової української політичної еліти до НАТО, експерти якого на той час вивчали суспільні настрої в країнах колишнього СРСР, таку еліту мали представляти ми. Ті, хто допоміг нашому благодійнику створити власну партію й очолити її.

Ось ми і підійшли до того моменту, коли Ваші підлеглі наштовхнули мене на думку про зраду. На інструктажі перед поїздкою, який, як неважко здогадатися, проводили з нами у одному із задніх приміщень міськкому КПУ співробітники КДБ-СБУ, особливо наголошувалось на тому, що вести себе слід обачно. Не напиватися, не блудувати, не бовкнути чого зайвого, оскільки все це може стати підставою