Тамара Крюкова - Гордівниця Злата

Від голоду Злата ледве трималася на ногах, але, коли циркачі сідали до столу, вона лише гордо закидала голову й відверталась. Її упертість доводила вусатого до ошаленіння. Він вирішив будь що зламати характер непокірної гордівниці.

Стояв чудовий літній ранок. Сонце піднялося високо в небо, але в повітрі ще відчувалась ранкова свіжість. Шкапа, яка відпочила за ніч, бадьоро торохала дорогою. Невдовзі кибитка під’їхала до роздоріжжя. На вкопаному в землю стовпі висіло два дороговкази.

— Ну й занесло ж нас! — викрикнув вусатий, натягуючи поводи.

Вибір перед кочівниками стояв справді нелегкий. На правій стрілці було написано: «МЕРТВА ТРЯСОВИНА», а на лівій — «ГОРИ СКРУТИ ШИЮ».

— Веселеньке місце, нічого сказати, куди кинь, то все клин, — похитав головою скоморох.

Деякий час циркачі роздумували, чи не варто повернути назад, але зворотний шлях заробітку не обіцяв. Однак і в Мертвій трясовині золотого дощу чекати не доводилося. Гірське пасмо, незважаючи на свою грізну назву, на фоні блакитного неба здавалося велично спокійним.

— Я думаю, краще піти через гори, — запропонував скоморох. — Я чув, за ними лежать багаті села й міста. Ось де нам, бідним циркачам, можна гарненько поживитися.

— Е ні! Я в ці гори ані кроку! — запротестувала Розіта. — Кажуть, там живе велетень-людожер на прізвисько Скрути Шию. Ночами він виходить за здобиччю, і горе тому, хто потрапить йому до рук.

Почувши про велетня, товстуна пройняв дрож і він підтримав Розіту. Уже хто-хто, а він — ласий шматочок для людожера. Усі чекали, що скаже вусатий. Той уявив собі багаті ярмарки й повні пригорщі монет. Він оцінююче подивився на гори, що виднілися вдалині, і сказав:

— Якщо ми негайно вирушимо, то до вечора будемо по той бік пасма.

Кибитка повернула ліворуч. Дорога, що вела до перевалу, виявилась досить похилою, але виснажена кобила насилу тягла кибитку з вантажем, весь час спотикаючись і зупиняючись. Віз просувався значно повільніше, ніж того хотілося б циркачам.

Перевалило за полудень — артисти занепокоїлись. Вусатий з усіх сил гнав знесилену кобилу. Хто бажає опинитися вночі в горах, де хазяйнує людожер? Переїхавши перевал, циркачі зітхнули з полегшенням. На спуск віз покотився веселіше.

— Ну й гори Скрути Шию! Та це ж просто прогулянка, саме задоволення! — зареготав вусатий, і тут, ніби як на сміх, почувся тріскіт. Кибитка різко похилилася набік, і відірване колесо покотилося вниз дорогою. Скоморох дивом устиг наздогнати його, поки воно не провалилось у прірву.

Треба було вирушати на пошуки нічлігу. Удача супроводжувала вусатого: саме він знайшов підходящий притулок.

Високо в скелі зяяла печера, до якої вела єдина стежинка, така вузька, що нею ледве могла пройти людина. Якби велетень надумав дертися туди, він неминуче зірвався б у прірву. Про кращий нічліг не можна було й мріяти.

Артисти перетягли свій нехитрий скарб до печери. До самих сутінок чоловіки вовтузилися з ремонтом зламаної вісі, а потім, змучені й голодні, пішли до сховища, де на них чекали Розіта та Злата. Золотоволоса красуня твердо вирішила втекти. Дівчина зрозуміла, що настала слушна година. Навряд чи циркачі шукатимуть її вночі в горах. Для втечі треба була набратися сил, тому, коли Розіта розливала в миски зварену на вогнищі юшку, Злата покірно підійшла до вусатого.

— Я виступатиму. Будь ласка, дайте мені поїсти, — попросила вона. Циркач самовдоволено розреготався.

— Тож-бо й воно! Я знаю, як приборкувати непокірних. Тепер ти будеш у мене як шовкова! Розіто, нагодуй карлицю, — наказав він акробатці.

Вусатий був занадто захоплений своєю перемогою, щоб помітити лукавий вогник в очах мініатюрної красуні. Цієї ночі Злату вже не зв’язували. Невдовзі після вечері, змучившись після тяжкого дня, всі міцно заснули.

Злата тихенько підвелася з купи ганчір’я, яке правило їй за постіль, і вийшла з печери. Притулившись до скелі, дівчина обережно йшла стежиною, намацуючи кожен крок. У місячному світлі її фігурка на тлі голих скель здавалася тендітною та беззахисною. Бажання опинитися якомога далі від лютого мучителя гнало дівчину вперед і додавало їй сміливості. Утікачка не пам’ятала, як дійшла до кінця стежини і, не озираючись, кинулася гірським схилом до лісу. Вона бігла, не чуючи під собою ніг. Здавалося, самі скелясті виступи допомагали їй. Вона жодного разу не спіткнулася й не впала в темряві. Нарешті, зрозумівши, що вона в безпеці, Злата зупинилася перепочити. Сили покинули її, і вона опустилася на землю.

На одному з численних порогів звивистої гарної річки стояв старий водяний млин. Тут жив самотній старий мірошник, так само старий, як і його борошномельня. Був він незлобливим, але роки самітництва зробили його нелюдимим і мовчазним. Та й ніколи йому було прохолоджуватися за марними бесідами.

Вода, вируючи й пінячись, невпинно обертала млинове колесо, приводячи в рух важкі жорна. Млин працював цілодобово. Хоч і далеченько було