Леся Романчук - Місто карликів

Знала — її не зачеплять. Навіть коли всі сусіди з довколишніх «панських» будинків «панської вулиці» опинилися невідомо де, а в їхніх оселях з’явилися нові господарі, сприйняла це так, ніби воно її не стосується. Вона не повинна втручатися. Вона занадто довго живе на світі, щоб втручатися у кожний поворот історії, занадто добре знає марність цих втручань.

Але тоді, тієї яблуневої ночі…

Тоді все й почалося.

Ці години, коли лікарня завмирала після важкого і для лікарів, і для хворих трудового дня, коли в ординаторській западала пронизлива до неможливого тиша, коли можна було увімкнути музику і під спокійні переливи старого доброго оркестру Фаусто Папетті розслабитися і погортати історії, переглянути записи, підтягнути хвости за недосвідченими інтернами, переконатися, що всі ліки, якими доповнили лікування на обході, перенесені до листків призначень, ці години спокою і розслаблення були для Ади найкращим часом доби.

Ця музика, ці знайомі, слухані-переслухані мелодії не набридали, заспокоювали… Вони означали — все гаразд, напруження попустило, поки що нічого екстраординарного не сталося. Можна пересісти з-за робочого столу отуди, в куток, де м’яке крісло, де маленький столик, чайник і кілька різнокаліберних горнят — нових, сучасних, різнокольорових і з різними написами — такі горнята дарують лікарям представники фармацевтичних компаній, щоб не забували назв препаратів, які вони рекламують. Щоб пам’ятали навіть відпочиваючи — на кожному горняті назва і логотип. Ада не любила пити з них каву — тільки зі своєї старої, улюбленої чашки. Втім, нещодавно у неї з’явилася іще одна улюблена, але пити каву на роботі з горнятка, яке коштує чи не сотню доларів — перебір!

Цей сервіз, власне, навіть не сервіз, бо чашок та блюдець лише два, подарувала їй нещодавно пані Аріадна. Звісно, це не купа скла на дванадцять персон, але хіба у кількості предметів цінність! У цих тонких, майже прозорих, зі справжньої старовинної китайської порцеляни горнятках приховувалося щось особливе, притаманне отаким речам — не з конвеєра, не з гуртової закупівлі, а своє, індивідуальне. Кожне горнятко з отих двох, що залишилися, розписане по-своєму, чайник та блюдця мають інший малюнок, хоч зроблений, безумовно, одним художником. Пані Аріадна пояснювала, що на них зображені моменти чайної церемонії. Цукорниці не було. Не тому, що розбилася, а тому, що китайці цукру до чаю не додають, тому й предмет сей у сервізі зайвий. Цукор насипали до якоїсь особливої форми чаші. Для чого вона служить у китайській церемонії, навіть пані Аріадна не могла сказати. Не пригадувала, скільки цьому сервізу років, хто і коли купив його. Він передавався в їхній сім’ї з роду в рід, так само, як будинок, меблі, прикраси, книги.

Цікава жінка, цікавий будинок, цікаве усе, пов’язане з нею. Цікаве і якесь загадкове. І хвороба її не зовсім зрозуміла… Ада гортала історію, переглядала записи електрокардіограми. Навіть дивно, що у жінки такого віку настільки здорове — органічно, фізично здорове серце! В історії хвороби вказано вік — сімдесят шість років. Дивно. На вигляд — ледь за шістдесят. Чудово виглядає. І водночас здається, що їй значно більше. Якась несучасна вона, наче з іншого світу. З того, де носили отакі довгі сукні, отакі халати з хутряною облямівкою по коміру, зі світу, де розмовляли повільно і наче роблячи ласку, де посміхалися, наче даруючи маєток. Де дарували, таки даруючи маєток! Ада навіть не бралася рахувати, скільки може коштувати в українській чи американській валюті оцей подарунок — справжня китайська порцеляна! Про таке кажуть — немає ціни! Таке справді можна хіба отримати у спадок! Ада знала — вона не розлучиться із цим коштовним дарунком ніколи! З доброї волі — ніколи.

Пані Аріадна Адамантська займала окрему палату — невеличку, з усіма вигодами. Зазвичай у таких палатах лежать хворі із сімей «нових українців» — за додаткові зручності доводиться платити. У пенсіонерів таких грошей не буває. Але пані Адамантська з витратами не рахувалася. Пенсію отримувала невелику — мінімальну, як кажуть, вона ж ніде за своє життя не працювала, але гроші у неї були. Звідки — ніхто не знав. Мабуть, продає щось зі свого багатого будинку, в якому, подейкують, стільки коштовностей!

Ада прихопила історію хвороби і подалася довгим коридором до палати № 13, де лежала хвора. Ця палата частіше за інші стояла порожнем — відлякував «нещасливий» номер. Хворі вибирали інші, намагалися у скрутну хвилину обминати навіть таку потенційну небезпеку. Але пані Аріадна виявилася не з тих, хто зважає на забобони.

— Як ви, Аріадно Адамівно? Тиск міряли? Не підвищувався?

Ада намагалася розмовляти отим завчено-оптимістичним тоном лікаря, засвоєним ще з часів студентства — так їх вчив професор-кардіолог Карапетян. Лікар, мовляв, повинен нести хворому надію на швидке одужання.

Усупереч оптимістичним висновкам кардіограми та інших показників, які належить оцінювати як об’єктивні, суб’єктивно стан хворої на жоден оптимізм не налаштовував. Вона слабнула просто на очах. Дивно.

В історії належалося б писати — стан середньої важкості. Чому? Бо бліда, бо слабка, бо підводиться з ліжка лише за потребою, бо в очах якась всесвітня втома, бо руки лежать так немічно поверх ковдри, бо губи не підмальовані помадою, як раніше, бо волосся просто зачесане, а не вкладене у зачіску, як завжди. Хіба це все запишеш у лікарський щоденник? На посміх колегам хіба. Це ж нормально для хворої людини. А для деяких здорових теж. Але не для пані Аріадни, не для неї…

— То який у нас тиск? — не таким вже оптимістичним голосом повторила Ада.

— Тиск? Тиск, мабуть, нормальний… Не у тиску справа, пані доктор, і ви це знаєте, — посміхнулася майже бузковими губами хвора. — Просто мій час закінчується…

— Час? Який час? — школа професора Карапетяна