Леся Романчук - Місто карликів

Жити стало цікаво. І непотрібно.

Нудно, сумно.

Навіть її робота, та єдина місія, задля якої тут її поставлено і зоставлено, тепер видається зайвою.

Всі вважають, що вона просто мешкає тут, що вона — господиня цього старовинного, «панського», як говорять місцеві, будинку. Дивувалися, як їй вдалося зберегти будинок недоторканим у часи війни, і особливо потім, коли «совєти» розстрілювали, садили в тюрми, забирали, конфісковували… Тепер не дивуються. Власне, подивовані ще більше, чому стара жінка, яка живе на жалюгідну пенсію, мабуть, голодує, не погоджується продати цей завеликий для самітниці дім, відмовляється від таких грошей, які не раз пропонували місцеві багатії, щоб заволодіти будинком. Один з них навіть погрожував — мовляв, бабко, не продаси по-доброму, силою заберу, нічого пропадати такій гарній хаті з купою землі навколо. Подейкували, що хотів собаку отруїти, отого величезного, що охороняв обійстя. Собака був мудрий, отруєного м’яса не взяв, до того ще й мало не загриз зловмисника. А потім той хлопака якось чи то заслаб, чи то в аварію потрапив, чи то свої пристрелили, коротше, не стало його. Ще один збирався начебто пограбувати — так що? Над ранок міліція знайшла непритомного біля брами, через три дні отямився, що сталося — так нікому й не розповів.

Вона просто мешкає тут…

Ні, це всі вони просто мешкають тут, у цьому місті, мешкають, біди не знаючи, завдяки їй.

Чому їй так страшно? Завжди було байдуже. Вона ж їх просто знає, але не любить, бачить, чує, але не бере до серця, їй не можна брати це до серця, у неї немає, не повинно бути серця… А воно, мабуть, є. Воно є, бо болить. Іноді так сильно, що… Ходила навіть до лікаря. Смішно. Вона, яка може все, ходила до лікаря. Чемно слухала поради, чемно лежала біля якогось апарата, звідки виповзала стрічка, над якою хитали головами лікарі. Незадоволено, несхвально хитали. Радили лягти до лікарні, лякали небезпекою інфаркту. Дивно. Інфаркт — у неї? Це ж неможливо.

Неможливо… Нічого неможливого не буває. Можливо абсолютно все.

Серце. Воно тепер у неї є, бо болить.

Воно може навіть зупинитися — і що тоді?

Що тоді, що тоді… Вони навіть не уявляють, що може статися тоді…

А вона уявляє. Вона добре знає, що може статися. Але її тут поставлено і зоставлено, щоб уникнути цього.

Як важко стало… Важче навіть, як під час війни. Навіть тоді, в той страшний час загальної біди не висіло в повітрі такої всезагальної ненависті, такого густого, відчутного на дотик страху. Тоді люди більше любили одне одного, і любов перебивала, пересилювала страх. Тепер страху стало більше — перед завтрашнім днем, перед неминучістю змін, перед… Один одного вони бояться, люди, от що по-справжньому страшно. I страху, саме страху потрібно боятися найбільше. А вони не розуміють.

Пояснювати — не варто і не можна. Вона тут не для цього. Коли зрозуміють, в чому їхня сила, а в чому слабкість — зможуть обійтися і без неї. Але ж досі не обходилися. Досі хтось мусив їх охороняти і обороняти.

Хто охоронятиме тепер? Хто заступить її, останню з роду?

Як болить серце…

Мабуть, знову потрібно до лікарні. Вони допоможуть, на якийсь час підтримають.

На якийсь час. А їй потрібна вічність.

Як просто було цього уникнути! Легко, дуже легко. А вона не уникла. Не хотіла. Глянула — і впала. Не на землю, звісно, впала серцем. Отоді й відчула уперше — воно у мене є. Відтоді все у житті стало інакше. Вона не просто жила і виконувала те, що належить. Вона — жила! Жила! Яке глибоке, містке, легке й повне повітря це слово! Як хочеться дихати, обіймати світ, радіти, сміятися, плакати! Як хочеться всього, чого їй не можна.

Не можна? Чому ж, ні. Можна посміхатися, можна зронити сльозу, щоб не відрізнятися від довколишніх людей, можна практично все, всі задоволення світу для неї і доступні їй більше, ніж іншим. Але все це не по-справжньому, все не глибоко, так, машкара.

Як це буває, коли сміх до сліз, коли ридання до розпачу, коли чекання до трепету, коли погляд наскрізь, коли присутність відчуваєш на віддалі, вона дізналася тільки тоді, тієї яблуневої, весняної, повної квіту й запаху ночі, коли врятувала його, юного, красивого, як той вишневий… ні, яблуневий цвіт… Навіщо? Що в ньому було таке, інше, таке, що привабило і занапастило її, таку досвідчену, таку мудру? Це світле, пшеничне волосся? Ці очі небесної голубіні, глибокі й прозорі? Ці вуста, рожеві, мов у дівчини?

Ці вуста, що кликали іншу щоразу, як вона схилялася, щоб почути своє ім’я!

Тієї страшної повоєнної пори вона відчула біль за цих людей, з якими не зріднилася, ні, цього, на щастя, не було, просто пізнала їх і пожаліла. Пожаліла. Це теж із царини недозволеного.

Вона так і не змогла зрозуміти, чому ці хлопці, такі молоді й красиві, яким би тільки жити й жити, гинули вже не на війні, не від рук німецького солдата, а від своїх, таких же українців! У чому різниця між червоним прапором та іншим, поділеним на синю та жовту половини? Чому за те, що червоного зірвано з даху урядового будинку, належить розстріляти і того, хто зірвав, і всю його родину? Чому вони не приймали цієї нової, червоної влади, яка обіцяла так багато добра людям? Чому так затялися на своїх полях, виноградниках, на отому прапорі кольору неба й пшениці? Чому не хотіли,