Галина Микитчак - Джмеленя та дерево Ву

Рух припинився. Вони намертво зависли посеред скажених вітрів, розгойдуючись з боку вбік. Дзвінка й Дмитрик вчепились за поруччя, Віолета втиснулась у кут між сидіннями й там застрягла, обома руками тримаючи песика.

— Нас заклинило! — кричала Віолета. — Це мені кара від Бога, що брала надто багато грошей з відпочивальників!

— А як виживемо, то ви з нас візьмете менше грошей? — поцікавилась Дзвінка, теліпаючись на поручні.

— Ні! — видихнула їхня господиня. — Як виживу, значить, то не кара Божа!

Вагончик дрібно затремтів. Кабінка потонула у плетиві синіх, чорних, фіолетових, коричневих язиків.

— Це дерево By! — вигукнула Дзвінка.

— Байки! — авторитетно заявила Віолета.

Вагончик струсонуло так, що всі покотилися по долівці. Вітрокоріння сповзли донизу, а натомість навколо шибок з’явились величезні горіхові листки. Дверцята вагончика розчахнулися. Мабуть, зникла електрика в мережі. Біля лівих дверцят зависла товстелезна гілляка з гладкою сірою корою. Щойно ця дровеняка притулилась до вагончика, як по ній пробігли велетенські босі ноги. Гіляку і вагончик затрясло. Миттю пізніше за велетенськими ногами промайнули велетенські ратиці. Затрясло ще сильніше. Ще через мить з’явились руді лапища і завмерли навпроти дверцят.

— Ого, яка красунечка! — прозвучав хриплий голос справа. Усі обернулись і побачили, як з правих дверцят з’являється велетенська лапа, хапає Тютю й витягує її з кабінки.

— Не дам! — заверещала Віолета й кинулась у відкриті дверцята слідом за песиком. Вона стрибнула на горіхову гілляку й напрочуд спритно подерлася нею слідом за рудими лапами й своєю улюбленицею. Не даремно кажуть, що жінки — найсміливіші створіння у світі!

Дзвінка й Дмитрик лише притулились одне до одного й обнялись. А якщо наступного витягнусь когось із них? Тоді тільки разом!

Тим часом на канатному майданчику Ай-Петрі під час скаженого шторму тривала суперечка. Мами Галя й Іванка вже вкотре лізли до канату з бажанням спускатись до своїх дітей, щоб їх урятувати. Проте їх відривали бабця Леся, Селім, Шевкет, Хасан і ще декілька чоловіків. Звісно, що не можна їх пускати на руках по канату, адже мам здує за декілька метрів! Працівники канатної дороги товкли по приладах, але без електрики не могли ввімкнути зворотній хід. Десятки рятувальників їхали на місце події, але чим вони зарадять? Пілоти рятувальних гелікоптерів у сусідній Ялті героїчно заливали керосин у баки, але вони точно знали, що не вилетять у такий шторм, бо їхні машини моментально розіб’є об скелі.

— Не йди Галю, не йди Іванко! Селіме, дай їм заспокійливе! Шевкете, відтягни їх від канату! — кричала бабця Леся, відштовхуючи дочку і її подругу від небезпечного шляху.

Поки Селім і Шевкет відтягували заплаканих мам, бабця Леся сама вчепилася за канат і, швидко перебираючи руками, почала спускатися ним у штормову хмару.

— Ле-е-есю!!! — закричав Селім, кидаючись слідом. Він заледве встиг обхопити Дзвінчину бабусю за ноги і з важкими зусиллями стягнув її донизу.

— Лесю, давай так. Ти заспокоюєш мам, а я сам спущуся до вагончика! Принаймні, у мене є шанс спуститись, а в тебе ні! Ти зірвешся відразу!

Бабуся люто зиркнула на нього, щось поміркувала й погодилась. Справді, у Селіма було більше шансів добратися до дітей.

Він стягнув з пояса ремінь, перекинув його через канат, зав’язав вузол на ремені й обмотав його навколо своєї кисті. Висячи на одній руці, іншою перебирав канат, досить швидко просуваючись донизу. У нього це дуже професійно виходило.

Через декілька хвилин він зник у синіх завиваннях урагану.

— Нівроку! Ото сила! — захоплено вигукнула бабця Леся.

— Селім — колишній рятувальник на Ай-Петрі. Він урятував не один десяток людей, — повідомив Шевкет. — А ви про це не знали?

Дмитрику й Дзвінці вдалося сісти, тримаючись за бильця. Хитало начебто менше.

— У центрі урагану є тиха зона. Мертва! Ми в ній! — Дмитрик насадив окуляри на перенісся, бо вони вже трималися на губах.

— І що нам робити? — зойкнула Джмеленя. — Тютя й пані Віолета в хмарі!

— Я казав, що це дерево By! Ще на вершині казав! Треба було зразу оголошувати штормове попередження.

Раптом у відчинені дверцята зайшов білобородий дідусь у такому ж білому одязі. Зайшов так, ніби до вагончика вів широчезний хідник, а страшнючої бурі взагалі не було. Дива! Та й сам дідусь був незвичайним. Від нього йшло легеньке світло, а над головою світився осяйний диск.

Діти заклякли, від здивування роззявивши роти і не в змозі вичавити ані звуку.

Дідусь усміхнувся дітям і погладив їх по чупринах.

— Не бійтеся. Усе буде добре! — і вийшов у інші дверцята.

Вагончик обплутало товстелезне гілля. Алкея і Клок і далі бавились у лови. Міра сиділа неподалік вагончика, гладячи Тютю, яка виглядала волохатим мишеням у лапі кота.

Дзвінка й Дмитрик заворожено розглядали ураганне дерево і її мешканку. Лисицю Міра нагадувала доволі віддалено. Це радше була версія доісторичної бестії, більшої за печерного лева удвічі. Ви бачили печерного лева? Ні? Але чудово уявляєте його! Ото величезний звір, правда? А Міра ще більша! Мускулясті лапи скидались на котячі, тільки от пазурі сягали розмірів добрячої коси. Морда витягнута, як у лисиць, а от вуха невеликі, порівняно з головою. А от пухнастий хвіст точнісінько лисячий, він навіть закінчувався білою китичкою. Міра, щиро усміхаючись, дивилась на мініатюрну тер’єрочку, гладячи її своїм пальцем. І Тютя її не боялась! Поряд, вчепившись у хутро і заплющивши очі, до Міри прикипіла Віолета.

Знову на гілках з’явилися дівчина-велетка і вепр. Клок був схожий на мамонта, але з короткими вухами сторчком, довжелезним рилом-п'ятаком замість хобота і цілим арсеналом різноманітних ікол, що досить сильно нагадували бивні.

Клок і Алкея, схоже, захекались, бо сіли перепочити на відстані одне від одного. До них підлетів ангельського виду дідусь, суворо посварив пальцем і показав на вагончик.