Галина Микитчак - Джмеленя та Канікульне озеро

З верболозу вистромилися дві голови.

— Привіт! Може, комусь ароматного квіткового повітря? — запитав Тиціан.

— Привіт! Може, когось полоскотати? — запитала Ольма.

Дмитрик зробив крок назад і нервово гигикнув. Йому вистачило вчорашнього вечора в міській раді. А от від квіткових ароматів діти не відмовилися. Водяник дав їм повітряні кульки. Вдихаючи аромати матіоли і м’яти, діти й водяні мешканці говорили про озеро. Очевидно, Захланські просто так не здадуться. Може, нічого тут і не збудують, але озеро відходами закидають.

— Ольмо, а чому ви стали русалкою? — раптом запитав Дмитрик, і скельця його окулярів запітніли.

— Дмитрику-Дмитрику, — всміхнулася русалка (коли вона посміхалася, то здавалася ще милішою й гарнішою), — то давня історія про велику любов. Навряд чи комусь тепер вона цікава.

— Цікава, розкажіть нам! — попросила Джмеленя. Як і кожна дівчинка, вона дуже любила історії про любов, а особливо про велику.

— Гаразд! Це було двісті тридцять років тому…

— То ви така стара? — вигукнув Дмитрик і недовірливо оглянув Ольму з ніг до голови.

— Так. Така стара. Але для русалки це не важить! — Ольма байдуже знизала плечима.

— Значить, я для неї точно замалий. Різниця у віці більше двохсот років — прірва між людськими почуттями, — тихенько пробурмотів хлопчик, а вголос додав: — Вибачте, що перебив, продовжуйте далі, будь ласка.

— У ті давні часи я була вродливою дівчиною… і ще живою. Мешкала у Львові, мала вийти заміж за молодого купця. Наші батьки вже домовилися про день весілля.

— І у вас мала бути дуже гарна весільна сукня й довжелезна фата! — вигукнула Джмеленя з нетерплячки.

— Так, дуже довга, шість метрів! І її мало нести восьмеро дітлахів, одягнених ангеликами. Мій коханий Теодозій вирішив перед весіллям ще раз привезти товар з Атен і поїхав на море. Там сів на свій торговий корабель і поплив до Греції.

— Атени — це столиця Греції, — блиснув знаннями з географії Дмитрик.

— От поплив він до Греції й не вернувся. А потім у Львів прийшов лист, який повідомляв, що корабель Теодозія пішов на дно біля Стамбула.

— Стамбул — це в Туреччині, — уточнив Дмитрик.

— Світ став мені немилим. Я вийшла на місточок над Полтвою й довго стояла, дивлячись у воду. Підступну, люту воду, що забрала назавжди моє кохання! І так довго стояла, що зомліла й полетіла вниз, у річку.

— У каналізацію? Полтва тече в каналізації! — нагадала Дзвінка.

— Ні, у ті часи Полтва текла по свіжому повітрі й була ще чистою. Прокинулася вже русалкою. Відтоді й живу тут.

— А за коханим не тужите?

— Ні. Русалкам не відомі ні туга, ні кохання, ні милосердя. Це людські почуття. А ми любимо чисту воду!

— А як ви тепер виживаєте в Полтві? Вона ж бруднюща! Суцільні стоки! І кажуть, що такою вона тече й далі за Львів!

— Інколи я живу в каналізації, по якій тече Полтва, іноді в дощ ходжу її берегами десь за межами міста. А деколи, вночі у зливу, залажу в басейни на подвір’ях і купаюся там досхочу. Можу сидіти й у криницях. А взимку й у каналізації незле: сніг тане, запаху поганого нема!

З берега долинули людські голоси — і водяник з русалкою вмить пірнули у воду.

— Що ви робите на нашій території? — вигукнула Надія Захланська, побачивши на березі озера мешканців будинку номер сім. — Ану, марш звідси!

— Доброго дня, це не ваша територія! Мер Триндикало скасував продаж озера. Ось папір! — Михайло Забродський простягнув сестрам аркуш із підписом мера.

Надія висмикнула папір з його рук, швидко переглянула й порвала на дрібні шматочки. — Ось вам вашого зрадника Тринтринкала! Ось! — кричала Надія, підкидаючи папірчики вгору.

— Надійко, зупинись! Наші йорки, наші песики, Локі і Лорі!

— Відстань, Нусько! — вигукнула Надія й раптом завмерла. — Що? Моя Локі?

— Надійко, вони на місточку!

— Охоронці, ану зніміть наших собак з розхитаного містка! — заверещали Захланські.

— Це не розхитаний місток, а нормальний міцний міст! — занервував дід Василь. — Я його сам робив.

— Та ну вас! — сестри відштовхнули від себе охоронців.

Першою побігла Ганна. До песиків, які спокійнісінько сиділи й дивилися у воду, залишилося менше метра. Аж тут Ганна Захланська застрягла підбором поміж дощок місточка. Вона враз зупинилася, замахала руками й полетіла у воду (на жаль, поруччя було тільки з одного боку). Зеленава вода проковтнула її, наче жаба комара. Жіночка зникла з поля зору.

— Hi-i-i-i! — на диво спритно, як на літню людину, дід Василь кинувся в озеро.

— Де ж вони?! — тати Дзвінки і Дмитрика стали роздягатися, щоб пливти на допомогу.

Тут біля берега, розхлюпуючи бризки води навколо себе, виринув Василь. На руках він тримав пані Ганну, пригортаючи її до себе так ніжно, наче найбільшу цінність, яку коли-небудь мав у житті. Голови обох було поцятковано ряскою. Собачки на мості радісно задзявкотіли, а пані Надія заплескала в долоні.

— Сестричко, сестричко, ти жива!

Василь обережно виніс свою колишню однокласницю на траву й поставив її на ноги, але все ще не випускав з обіймів.

Тут Дмитрик відчув, що хтось смикає його за шнурівку на кросівці. Бліда рука з перетинками між пальцями вистромилася з очерету, розкрила кулачок — і на долоні до сонця зблиснув великий блакитний камінець, вправлений у золоту каблучку. Дмитрик одразу здогадався, що то за прикраса.

Схопивши каблучку, він поволі рушив до Василя і Ганни.

— Ганю, я завжди шкодував за той невдалий жарт у молодості,