Ярослав Михайлович Стельмах - Митькозавр із Юрківки

стовбури навколишніх дерев, а ми, продовжуючи розмову, били комарів, які за два тижні вже звикли до нашої «Гвоздики».

— Воно таки існує, — задумливо протягнув Митько, ляскаючи себе по шиї.

— А може, Митю, то все вигадки?

— Аякже, вигадки... — договорити він не встиг.

Голосний і тривожний рев розлігся над озером, вдарив у курінь, рвонувсь увись, і вже далеко-далеко такою самою тривогою й незбагненністю озвався ліс: «О-о-у-у-у-у».

Митько скочив на ноги:

— Ти чув?

— Чув, — ледь озвався я.

З ліхтариками у руках ми кинулись до берега.

— Тільки разом, — на ходу кричав Митько. — Як з одним що трапиться, другий поможе.

— Звичайно! — відгукнувсь я, світячи під ноги.

Попереду щось голосно плюснуло.

— Туди!

— Туди! — тривожно озвалось у мене в животі.

Пробігши ще трохи, ми засапано зупинились. Метрах в семи од берега щось булькало.

— Он, — присвітив я бульбашки, що з'являлися на поверхні.

— В о н о, — потвердив Митько, трохи непевно ступаючи у воду.

— Куди? — схопив я його за руку. — Ти що?

— Пусти!

— І не подумаю. Назад! Ти що, збожеволів! Щоб під воду затягло? Як дурне теля? Не здумай лізти, — тягнув я його що було сили.

— Та добре вже. Не полізу, — сердито озвавсь він. — Пусти.

Ми стояли по коліна у воді і дивились на ті дивні бульбашки. Ще хвилина, і все затихло.

— Ну от, — порушив мовчанку Митько. — Все. Ех, така нагода!

— Схопило б тебе за ногу, була б тобі нагода!

— При чому тут нога! Хіба ти не розумієш? Це ж, може, наш єдиний шанс. І так безглуздо його втратити.

— Так-то воно так, — і собі зітхнув я. — Але ж не ризикувати життям!

— А всі великі дослідники! Багато б вони відкрили, якби не ризикували? Багато? А ти все зіпсував! Та якби вони були такі, як ти, світ, мабуть, не знав би й половини того, що знає тепер!

— Такі, як я! Так, виходить, я винен у тому, що не пустив тебе, може, на певну смерть? А коли б воно тебе вхопило, мені що, ліхтариком його по голові бити? Воно і мене разом із ліхтариком проковтнуло б!

— Ну добре... Це я так, спересердя, — промимрив Митько. — Пробач... Тс-с-с, — прошепотів, торкнувшись мого плеча.

— Що?

— В кущах зашаруділо.

— Та, уже вчувається, — махнув я рукою. — Ходімо.

— Ходім. — Ми повернулися до куреня, і залізли усередину. — Ну то вигадки чи не вигадки? — з'єхидничав Митько.

— Мабуть, таки правда.

— «Мабуть»... Ще й зараз не вірить! Хочеш, я тобі почитаю?

— Я хочу спати.

— То ти засинай, а я читатиму. Про палеозойську еру, згода?

— Читай, краще запам'ятаю.

— То слухай: «Якби ми з вами опинились у лісі кам'яновугільного періоду, то навряд чи у вас склалося б приємне враження...»

— Авжеж, — ліниво погодивсь я.

— Що?

— Авжеж, кажу.

— А-а... Ну слухай далі. Я вибірково...

— Давай.

— «...Лиш зрідка мертву тишу порушував плюскіт води: то по болоту брьохали тварюки, що виглядом своїм нагадували саламандр, але набагато більших за розмірами, — стегоцефали».

«Цікаво, — думав я під Митькове бурмотіння, — хто ж усе-таки живе в нашому озері? Чи дізнаємось ми про це коли-небудь?»

— «...Іноді в повітрі пролітали величезні хижі бабки, розмахом крил до сімдесяти п'яти сантиметрів...» — усе тихше й тихше звучав голос мого друга. Аж ось і зовсім замовк.

Я брів болотом. Усе навкруг справляло навряд чи приємне враження. Товсті стовбури плаунів були вкриті листяними подушками з рубцями від опалого листу, а саме листя звисало лише з горішніх гілок. Лепідодендрони спліталися кронами із сигіляріями, створюючи вічну півтемряву. Коли-не-коли наді мною пролітали бабки з розмахом крил до сімдесяти п'яти сантиметрів, а здоровенні павуки, таргани та скорпіони сердито блимали з густих чагарників. Ось неподалік почувся плюскіт води: якась тварюка насилу виповзла на берег з рибиною в пащі. «Стегоцефал, — безпомилково визначив я. — Перші наземні хребетні».

Десь неподалік затріщали гілки, все ближче і ближче — на відкриту галявину вискочило двоноге страховисько, разів у три вище за мене, і вишкірило зуби. «Тиранозавр, — жахнувсь я, — страшний ворог усіх наземних тварин. Але ж він повинен з'явитись пізніше. Хоча б років так мільйонів на сорок». Але роздумувати було ніколи. Хижо прискаливши око, тварюка кинулась на мене. Хутко зірвав я з плеча рушницю, приціливсь... і тут тільки помітив, що в руках у мене не зброя, а сачок. Ще сьогодні я ловив ним метеликів, а зараз тебе самого, як ту комаху зловлять. Ось іще один крок могутніх лап, хижак хапає мене передньою кінцівкою за руку...

— А-а-а-а, — б'є мій зойк у верхівки дерев. Роззявляється страшна паща і Митьковим голосом кричить:

— Сергію, Сергію, що з тобою, га? Прокинься, Сергійку!

Розплющую очі. Наді мною схилився з ліхтариком Митько, стискаючи рукою мій лікоть.

— Тобі що, снилося щось страшне?

— Нічого мені не снилося, — сердито одказую. — Одпусти руку, чого ти вчепився в неї своїми пальцями.

— Ну, пробач! Тобі боляче, так?

— Зовсім мені не боляче. Це все твої читання дурні вголос. Скінчив уже?

— Скінчив. Ну не сердься. Вже лягаю. Він вимкнув ліхтарик і ліг поруч:

— На добраніч.

— Нічого собі, добра ніч, — відповів я. — Мало не вмер од переляку через твої читання.

Спали ми без пригод.

РОЗДІЛ IX

Таємниця лісового озера

Після того випадку Митькозавр більше не з'являвся.

— Може, він потонув, — висловив я припущення, але Митько так на мене поглянув, що я в ту ж мить пройнявся вірою у вічне існування цієї тварини.

У нашому житті ніяких змін не відбулося. Ми, як і раніш, сиділи за книжками, доводили один одному свою точку зору й майже щодня ночували в курені.

У Фа-Дієза щез тромбон, і завклубом оплакував його зникнення, мовби пропала його рідна дитина. Подейкували, що то розстарався хтось із доведених до відчаю сусідів. Проте через два дні тромбон знайшовся: висів просто на штахетині. Радості Фа-Дієзовій не було меж. Відтоді він грав з іще більшим натхненням, але вже при зачинених дверях і вікнах.

Митькова бабуся не могла нами нахвалитися.

— Ну