Станіслав Лем - Соляріс

я замахнувся на нього ножем. Я позадкував, а він усе кричав фальцетом: «Іди! Іди!» — а потім: «Зараз повернуся! Зараз повернуся! Зараз повернуся!!! Ні! Ні!!!»

Він прохилив двері й прослизнув усередину. Мені здалося, що на рівні його грудей майнуло щось золотисте, якийсь блискучий диск. За дверима тепер чулася якась шамотня, штора рвучко відслонилася, висока тінь мигнула по скляному екрані, штора знову зсунулась, і більше нічого не було видно. Що там коїлося? Почулися тупіт, шалена біганина, потім усе урвав пронизлий дзенькіт розбитого скла і пролунав дзвінкий дитячий сміх.

Ноги піді мною тремтіли, я розгублено озирався на всі боки. Запала тиша. Я сів на низьке пластикове підвіконня й просидів так, мабуть, хвилин п’ятнадцять. Не знаю, чи я чогось чекав, чи просто був такий вимотаний, що мені навіть не хотілося вставати. Голова просто розколювалася від болю. Десь високо почувся протяжний скрип, і водночас довкола посвітлішало.

Мені було видно тільки частину коридора, який кільцем оперізував лабораторію. Вона містилася на найвищому ярусі станції, прямо під верхньою обшивкою, через те зовнішні стіни були ввігнуті й похилі, ілюмінатори, розташовані через кожні кілька метрів, скидалися на бійниці. Зовнішні заслінки на них ураз поповзли вгору. Блакитний день закінчувався. Крізь товсте скло ринуло сліпуче сяйво. Кожна нікельована планка, кожна дверна ручка засяяла, мов маленьке сонце. Двері до лабораторії — ця величезна плита з неполірованого скла — запалали, наче жерло топки. Я дивився на свої посірілі в цьому примарному світлі, складені на колінах руки. В правій долоні я стискав газовий пістолет — навіть не помітив, коли і як вихопив його з футляра. Я вклав його назад у футляр. Мені було вже ясно, що тут не допоможе навіть атомний випромінювач. Та й що ним можна зробити? Розтрощити двері? Вдертися з його допомогою до лабораторії?

Я підвівся. Сонячний диск, схожий на водневий вибух, занурюючись в Океан, послав мені навздогін горизонтальний пучок майже матеріальних променів; коли вони торкнулися моєї щоки,— я вже спускався трапом униз,— я відчув немовби дотик розпеченого тавра.

Зійшовши до половини трапа, я раптом передумав і повернувся нагору. Обігнув лабораторію. Як я вже казав, її оперізував коридор; пройшовши кроків сто, я опинився по другий її бік, навпроти точнісінько таких самих скляних дверей, але навіть не пробував їх відчинити, бо добре знав, що вони замкнені.

Я шукав якесь віконце в пластиковій стіні чи хоча б якусь шпарку; бажання підглянути за Сарторіусом не видавалося мені непристойним. Я хотів нарешті покінчити з усіма здогадками й дізнатись про правду, хоча навіть не уявляв собі, чи зможу її зрозуміти.

Мені спало на думку, що лабораторні приміщення освітлюються крізь ілюмінатори в стелі, тобто у верхній обшивці, і що коли я виберуся назовні, можливо, вдасться зазирнути крізь них усередину. Але для цього мені знову треба було спускатися вниз по скафандр і кисневий апарат. Я стояв біля трапа, розмірковуючи, чи варта справа заходу. Цілком імовірно, що скло у верхніх ілюмінаторах матове. Але що мені залишалося робити? Я спустився на середній ярус. Довелося пройти повз радіостанцію. Двері до неї були розчинені навстіж. Снаут сидів у кріслі в тій самій позі, в якій я його покинув. Він спав, але, зачувши мої кроки, здригнувся й розплющив очі.

— Алло, Кельвін! — хрипко окликнув він мене.

Я мовчав.

— Ну що? Узнав що-небудь?— запитав Снаут.

— Так,— відповів я спроквола.— Він не один.

Снаут скривив губи:

— От бачиш! Це вже щось. То, кажеш, у нього гості?

— Не розумію, чому ви не хочете мені пояснити, що це таке,— промовив я ніби знехотя.— Оскільки я тут житиму, то однаково рано чи пізно про все довідаюся. Навіщо ж ці таємниці?

— Ти все зрозумієш, коли до тебе самого прийдуть гості,— відповів Снаут.

Здавалося, він на щось очікує й не дуже хоче зі мною розмовляти.

— Ти куди? — канув він, коли я рушив далі.

Я не відповів.

У залі ракетодрому нічого не змінилося. На підвищенні стояла навстіж відчинена моя закіптюжена капсула. Я підійшов до вішалок із скафандрами, і в мене раптом пропало всяке бажання вибиратися назовні. Я круто повернувся й гвинтовим трапом зійшов до складів. Вузький коридор був захаращений балонами і штабелями ящиків. Стіни його полискували синявою нічим не покритого металу. Ще кілька десятків кроків — і під стелею з’явилися білі від інею труби холодильної установки. Я пішов уздовж них. Через муфту в товстому пластиковому манжеті їх було проведено в герметично замкнене приміщеним. Коли я відчинив важкі, завтовшки в дві колони двері з гумовою облямівкою, на мене війнуло холодом, що проймав аж до кісток. Я затремтів. З плетива засніжених змійовиків звисали крижані бурульки. Тут також стояли вкриті шаром снігу ящики і контейнери, полиці вздовж стін були заповнені бляшанками і обгорнутими в прозорий пластик жовтуватими грудками якогось жиру. В глибині склепінчаста стеля знижувалась. Там висіла цупка, іскриста від паморозі штора. Я відгорнув її край. На підвищенні з алюмінієвих ґраток лежав якийсь великий, довгастий, укритий сірою тканиною предмет. Я підняв край полотнища й побачив застигле обличчя Гібаряна. Чорне волосся з сивим пасмом над лобом гладко прилягало до черепа. Переламуючи лінію шиї, високо стирчав борлак. Запалі очі дивилися просто в стелю, в кутику одного з них замерзла мутна краплина. Мене пробирав такий холод, що я ледве стримував дрож. Не випускаючи з руки саван, я другою рукою торкнувся Гібарянової щоки. Враження було таке, ніби я доторкнувся до мерзлого поліна. Шкіра була шерехата від щетини, яка пробивалася чорними цятками. Вираз безмежного, презирливого терпіння застиг у кутиках уст. Опускаючи край тканини, я помітив, що по другий бік трупа з-під складок видніються кілька чорних довгастих намистинок чи квасолин, маленьких і великих. Я заціпенів.

Це були пальці босих ніг, які я бачив з боку підошви; випуклі подушечки великих пальців були ледь розсунуті. Під зім’ятим краєм савана розпласталася негритянка.

Вона лежала долілиць, мовби поринувши в глибокий сон. Дюйм за дюймом стягував я з неї грубу тканину. Голова, вкрита волоссям, зібраним у маленькі синювато-чорні жмутики, лежала на згині такої ж чорної масивної руки. Лискуча шкіра спини напнулася на горбиках хребців. Ані найменший порух не оживляв велетенське тіло. Я ще раз глянув на її босі підошви, і мене раптом вразила одна дивна деталь: вони не були ні стерті, ні сплющені вагою тіла, на них навіть не зроговіла шкіра від ходьби босоніж — вона лишилася така