Урсула К. Ле Гуїн - Гробниці Атуану

від яких походять і карґадські Богокоролі. З часів Інтатіна могутність карґадських земель невпинно зростала. Тож відтоді лише кілька сміливців-магів наважувалися забратися у Скарбницю. Дуже вже їм кортіло повернути потрощений оберіг Ерет-Акбе. Але дарма! Реліквія й досі там, де їй належить бути згідно з волею Архіжерця. І кістки тих заброд — також... — Тар урочисто вказала на землю в себе під ногами.

— Щоправда, тут зберігається лише половина того амулета, — зауважила Косіль. — А другий уламок загубився назавжди...

— Як це "загубився"? — не второпала Арха.

— Та половина, яку тримав Інтатін, зберігається у Скарбниці. Натомість друга частина оберега залишилася в руці мага. Перш ніж утекти з Авабата, Ерет-Акбе віддав той уламок одному з бунтівних королів — Торегові Хупунському. Я не знаю, навіщо він це зробив...

— Щоби посіяти розбрат, — пояснила Косіль. — Небавом Торегові нащадки знову повстали супроти правлячого дому Тарбів, повернувши зброю проти першого Богокороля. Для них він, бачте, не був ані богом, ані королем! Кляте туманувате поріддя! Утім, нікого з них уже давно немає серед живих...

Тар кивнула.

— Батько теперішнього Богокороля покарав заколотників. Він знищив рід Хупунів, а їхні замки зрівняв із землею. Із бунтівниками було покінчено, але також безслідно зник і уламок, який Хупуни отримали від Ерет-Акбе. Ніхто не знає, що сталося з реліквією...

— Я гадаю, — вставила Косіль, — що її просто викинули, як непотріб. Кажуть, що та каблучка Ерет-Акбе зовсім не схожа на коштовність. Хай поб'є її грім, а разом з нею і всіх чарівників! — сказала Косіль і плюнула у вогонь.

— А ти бачила той уламок оберега, що належить Гробницям? — запитала Арха у Тар.

Жриця заперечно похитала головою.

— Ні, адже до Скарбниці не можна заходити нікому, крім Верховної Жриці. Хтозна, можливо, ця каблучка — найдорожчий скарб Гробниць. Як на мене, то так воно і є. Адже Внутрішні землі століттями посилали сюди своїх злодіїв і магів, і жодного з них не зацікавили ні золото, ні самоцвіти — всі вони шукали тільки цей уславлений уламок. Відтоді, як не стало Ерет-Акбе й Інтатіна, минуло бозна-скільки років, а поза тим про каблучку пам'ятають й досі — і у нас, і на заході. З плином часу більшість речей відходить у небуття, і лише найважливіші залишаються у людській пам'яті...

Трохи поміркувавши, Арха сказала:

— Ті грабіжники мали бути або неабиякими сміливцями, або цілковитими йолопами, щоб отак наражатися на небезпеку. Невже вони не боялися Безіменних?

— Ні, — холодно відповіла Косіль. — Вони не мають богів. Чарівники розуміються на магії і, либонь, вважають богами себе. Але вони не боги, бо не відроджуються після смерті. Тіло чаклуна обертається в прах, а дух його виє вітром, допоки не згине без сліду. Вони не мають безсмертних душ...

— А що то за магія, якою займаються чаклуни? — захоплено запитала Арха. — Що вони роблять? І навіщо?

Де й поділася її гонорова обіцянка навіть не дивитися на кораблі "відьмаків" із Внутрішніх земель.

— То все омана, шахрайство і брехня! — відрубала Косіль.

— І трохи більше, — зауважила Тар. — Звісно, якщо в тих розповідях є хоч крапля правди... Приміром, чарівники вміють приборкувати вітри. Цього не заперечує ніхто. Саме тому чаклуни й стали великими мореплавцями — наповнюючи вітрила магічним вітром, вони пливуть туди, куди забажають. А ще кажуть, що їм підвладні світло і темрява. Маги вміють перетворювати каміння на діаманти, а свинець — на золото, можуть за мить спорудити ціле місто, чи, принаймні, напустити мани. А ще вони нібито можуть із власної волі перетворюватися на ведмедів, драконів або риб...

— Не вірю жодному слову, — сказала Косіль. — Але те, що вони підступні та слизькі, наче в'юни, — чистісінька правда. Подейкують, що коли відібрати у мага його чарівну патерицю, то його сила зникає. Мабуть, на тих палицях вирізьблені руни зла...

Тар знову заперечливо похитала головою.

— Звичайно, всі вони ходять з патерицями. Але палиця — то лише знаряддя сили, яка таїться в душі мага.

— А звідки у них та сила? — запитала Арха. — Адже ж не із порожнечі вона виникає!

— Брешуть вони, — втрутилася Косіль.

— Сила у словах, — пояснила Тар. — Розповідав мені колись один чоловік, що на власні очі бачив знаменитого чаклуна з Внутрішніх земель, якого полонили, коли ми воювали із Заходом. Узявши до рук дерев'яну патерицю, маг промовив до неї якесь слово — і той ціпок вкрився цвітом! Потім сказав іще щось — і на палиці достигли червонобокі яблука! А тоді промовив утретє, і все — палиця, цвіт, яблука та й сам чаклун — щезло з очей, як веселка у небі! Навіть сліду не залишилось... Більше того чарівника ніхто не бачив. Тож хіба це можна вважати лише оманою?

— Обдурити дурня — діло нехитре, — буркнула Косіль.

Тар промовчала, щоб не починати суперечку, але Арсі зовсім не хотілося припиняти таку цікаву для неї розмову.

— А як виглядають чаклуни? — допитувалася дівчина. — Правда, що вони мають чорну шкіру і білі зіниці?

— Вони чорношкірі і злі. Хоча я, на щастя, ще жодного не бачила, — гордо заявила Косіль, посуваючись на низенькому дзиґлику ближче до вогню.

— Нехай сила Богобратів буде з нами, — прошепотіла Тар.

— Сюди вони й поткнутися не посміють, — запевнила Косіль. У кабиці палахкотіло полум'я, по даху періщила злива, а за дверима репетував Манан:

— Ага! Половинку мені, половинку!..

СВІТЛО В ПІДЗЕМЕЛЛІ

На початку зими не стало Тар. Улітку жриця заслабла на якусь страшну хворобу. Вона й перше була худою, а недуга остаточно висотала її. Завжди неговірка, під час хвороби Тар узагалі майже ні з ким не спілкувалася. Лише іноді, коли випадала нагода посидіти віч-на-віч, жриця бесідувала з Архою. Одначе перед самою смертю вона перестала озиватися і до своєї вихованки. Коли Тар померла, Арха довго не могла змиритися з утратою. Адже небіжчиця була жінкою хоч і суворою, але не жорстокою, і Арха по-своєму любила її.

Тепер залишилася тільки Косіль.

Нова Верховна Жриця Богобратів мала прибути з Авабата навесні, тож наразі влада над Гробницями належала Арсі та Косіль. Тлуста жриця Богокороля ставилася до Архи з показною шанобою, називала дівчину Повелителькою і ладна була виконати будь-який її наказ. Однак Арха зареклася керувати Косіль, хоч