Джоан Роулінг - Гаррі Поттер і таємна кімната

— Ну, мушу йти, — сказав Геґрід, руку якого викручувала місіс Візлі ("Алея Ноктерн! Геґріде, а якби ти не знайшов його!"). — До зустрічі в Гоґвортсі! — І він подався геть. Його голова і плечі височіли над юрбою.

— Знаєте, кого я бачив у "Борджина і Беркса"? — запитав Гаррі Рона з Герміоною, коли вони підіймалися сходами до "Ґрінґотсу". — Мелфоя з батьком.

— І Луціус Мелфой щось купував? — почули вони за спиною різкий голос містера Візлі.

— Ні, продавав.

— Тож він стривожився, — вимовив містер Візлі з похмурою втіхою. — Ох, як би мені хотілося впіймати Луціуса Мелфоя на гарячому!

— Будь обережний, Артуре, — гостро зауважила місіс Візлі, а тим часом ґоблін біля входу вклонився їм та відчинив двері до банку. — Ця родина — то справжнє лихо, не заїдайся з ними.

— То ти вважаєш мене слабшим від Луціуса Мелфоя? — обурився містер Візлі, але його майже відразу заполонило щось інше — Герміонині батьки, які боязко стояли біля стійки, що тяглася через усю простору мармурову залу, й чекали, поки донька їх відрекомендує.

— Тож ви маґли! — захоплено вигукнув містер Візлі. — 3 такої нагоди треба випити! Що це у вас? О, ви міняєте маґлівські гроші. Молі, дивися! — він схвильовано показав на десятифунтові банкноти в руках містера Ґрейнджера.

— Зачекайте нас тут, — сказав Рон Герміоні, коли інший ґрінґотський ґоблін повів Гаррі та Візлів до підземних сейфів.

До сейфів треба було добиратися візочками, якими керували ґобліни і які мчали мініатюрними рейками вздовж підземних банківських тунелів. Гаррі був захоплений карколомною поїздкою до сейфу Візлів, але йому стало зле, набагато гірше, ніж на алеї Ноктерн, коли той сейф відчинили. Там була лише малесенька купка срібних серпиків і один золотий ґалеон. Місіс Візлі тяжко зітхнула, висипаючи це все до своєї торбинки. Гаррі стало ще тяжче, коли вони опинилися біля його сейфу. Він намагався затулити його собою, поспіхом напиха-ючи шкіряний гаманець цілими жменями монет.

Вийшовши знову на мармурові сходи перед банком, усі порозходилися в різні боки. Персі невиразно буркнув, що йому треба купити нове гусяче перо. Фред і Джордж побачили свого приятеля з Гоґвортсу — Лі Джордана. Місіс Візлі та Джіні рушили до комісійної крамнички з мантіями. Містер Візлі хотів запросити Ґрейнджерів на чарчину до "Дірявого Казана".

— Зустрінемося всі за годину біля "Флоріш і Блотс" і купимо там підручники, — сказала місіс Візлі, відходячи разом із Джіні. — І навіть не підходьте до алеї Ноктерн! — крикнула вона услід близнюкам, що швиденько віддалялися.

Гаррі, Рон і Герміона рушили по звивистій брукованій вуличці. Гаманцеві з золотими, срібними і бронзовими монетами, що бряжчали в Гарріній кишені, кортіло, щоб його спорожнили. Отож Гаррі купив три великі порції полунично-горіхового морозива, яке вони з насолодою наминали, прямуючи вуличкою й оглядаючи дивовижні вітрини крамниць.

Рон з тугою прикипів очима до повного комплекту мантій "Гармат із Чадлі", виставлених у вітрині крамниці "Все для квідичу", аж поки Герміона потягла їх до сусідньої крамниці, щоб купити чорнило й пергамент. У "Витівках і пустощах — крамниці магічних жартів" вони зустріли Фреда, Джорджа та Лі Джордана, що запасалися "Легендарною піротехнікою від доктора Флібустьєра — не намокає і не перегрівається", а в малесенькій крамничці старих речей, де було повно тріснутих чарівних паличок, поламаних мідних терезів і потертих мантій із плямами від зілля, знайшли Персі, що поринув у читання невеличкої і вкрай нудної книжки під назвою "Старости, що здобули владу".

— "Старости Гоґвортсу та їхні подальші кар'єри", — прочитав Рон уголос напис на зворотному боці обкладинки. — Як цікаво!..

— Забирайся звідси! — гаркнув Персі.

— Звісно, наш Персі дуже честолюбний, має великі плани, прагне стати міністром магії, — упівголоса сказав Рон Гаррі й Герміоні, і вони покинули Персі.

За годину вони вже підходили до книгарні "Флоріш і Блотс". Але виявилося, що не тільки їм треба було зайти до книгарні. Підійшовши ближче, вони здивовано побачили величезну юрбу людей, які штовхалися біля дверей, намагаючись потрапити всередину. Причина з'ясувалася, коли вони побачили напис на великому полотнищі, що висіло поміж вікнами верхнього поверху:

ҐІЛЬДЕРОЙ ЛОКАРТ

підписуватиме примірники своєї автобіографії

"Я — МАГІЧНИЙ"

сьогодні з 12:30 до 16:30

— Ми зможемо зустріти його! — запищала Герміона. — Адже це він написав майже всі необхідні нам книжки!

Натовп складався здебільшого з чарівниць віку місіс Візлі. Біля дверей стояв якийсь розгублений чаклун, примовляючи: "Спокійно, пані, прошу вас, не штовхайтеся, обережно, не скиньте книжок…"

Гаррі, Рон і Герміона насилу пропхалися до книгарні. Довжелезна черга зміїлася вглиб крамниці, де Ґільдерой Локарт підписував свої твори. Вони вхопили кожен по примірнику книжки "Балачки з Бабою-Ягою" і пробилися до решти Візлів, які стояли в черзі разом із містером та місіс Ґрейнджер.

— О, ви вже тут? Чудово! — зраділа місіс Візлі. Вона була засапана і раз по раз поправляла волосся. — Ще хвилинка, і ми побачимо його!

Невдовзі вони вже підступили до Ґільдероя Локарта, який сидів за столом серед величезних фотографій власного обличчя. Усі портрети підморгували натовпові й виблискували сліпучо-білими зубами. Сам Локарт був одягнений у мантію фіалкового кольору, що ідеально пасувала до його очей; гостроверхий чаклунський капелюх сидів на його хвилястому волоссі елегантно і стильно.

Низенький чоловічок із роздратованим виглядом витанцьовував довкола, знімаючи все великим чорним фотоапаратом, який після кожного сліпучого спалаху випускав із себе клуби пурпурового диму.

— Відійди-но звідси! — гаркнув він Ронові, вибираючи місце для ефектнішого кадру. — Це для "Щоденного віщуна".

— Велика цяця! — буркнув Рон, розтираючи ногу, на яку наступив фотограф.

Ґільдерой Локарт почув ці слова й підняв голову. Глянув на Рона, а тоді зауважив Гаррі.

Придивився пильніше. Зненацька підскочив і закричав:

— Невже це Гаррі Поттер?

Юрба розступилася, схвильовано перешіптуючись. Локарт кинувся до Гаррі, схопив його за руку и витяг наперед. Юрба гримнула оплесками. Обличчя Гаррі палало, а Локарт тиснув йому руку перед фотографом, що клацав, як навіжений, огорнувши родину Візлів хмарою густого диму.

— Гарно всміхнися, Гаррі, — сказав Локарт, вишкіривши блискучі зуби. — Ми з тобою варті, щоб потрапити на першу сторінку.

Коли він зрештою відпустив його руку, Гаррі ледве відчував свої пальці.

Він спробував крадькома вернутися до Візлів, але Локарт обійняв його за плечі й міцно пригорнув до себе.

— Пані та панове! — голосно вигукнув він, жестом попросивши уваги. — Що за неймовірна мить! Найкраща для мене нагода виголосити маленьке повідомлення, яке я