Юрій Романович Іздрик - Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби

Ho і так. А ще раніше мені був приснився в неймовірно кольорово-подієвому сні контролер з автобуса, котрий безбілетним пасажирам просто із спритністю вовкулаки перегризав горлянки. Коли я, нажаханий (хоч і захищений пільгами й посвідченням чорнобильця), спробував протистояти цьому варварству, він якось розпачливо розвів руками і сказав: «А що ж мені робити? Їм зарплатні нікому не дають, от ніхто й не платить». В цьому була якась дуже людяна логіка, — якщо тільки логіка буває людяною, — та мені так і не вдалося збагнути її. Збентежений побаченим і почутим, я вийшов не на тій зупинці і потім довго не міг добратися до потрібного мені місця (здається, я хотів на узбережжя). Та Бог із ними — з контролером, з безбілетниками, з морем.

Бо найчастішою ознакою цих кінематографічних снів (а відповідно до сезону й кінотеатри були літніми, відкритими, — у променях проектора, мов камікадзе, зблискували молі і безіменні зеленаві мошки, — вони не кидали на екран бодай відтінку тіні, зате породжували дивне мерехтіння, що видавалося іманентною властивістю густого нічного повітря, а там, куди світло не долинало, жирували комарі, відігнати яких можна було хіба сигаретним димом — і от спалахували то тут, то там мізерні вогники, від яких займався пульсуючий жар тютюну), так от, найчастішою ознакою цих кінематографічних снів була тотальна надмірність — подій, мотивацій, предметів, вчинків, персонажів і… небезпек.

Я пробував записувати найнестерпніші з кошмарів, наївно сподіваючись, що називання відлякає демонів, але воно відлякувало хіба мене самого, коли я натикався в щоденнику на такі приблизно рядки:

«Була страшенна тиснява. Люди шмигляли поміж столами, лавами, поставленими майже впритул, хиткими етажерками, нагромадженими одна на одну, поміж креденсами, що наїжачились гострими виступами та шпичастими мідними клямками, поміж запилюжених фікусів в масивних діжах. Коло самих твоїх ніг виявилася мидниця з облущеною емаллю, повна мокрого пір'я, котре плавало в брунатній воді, і ти хіба чудом не вступив у неї. «Швидше, швидше», — зашамкотіли ззаду, і як тільки ти обернувся, на тебе відразу навалили цілу гору вбрання, — плащі, пальта, куртки, пелерини, — а зверху, заради рими напевно, долаштували ще й чималу перину, так що ти цілком нічого не бачив перед собою. Ти рушив, непевно орієнтуючись по штурханах, котрі отримував зі всіх боків, але намацування шляху полягало радше в оббиванні колін, аніж в просуванні до мети. Зі злості ти й сам почав хвицати ногами, намагаючись поцілити невидимих і невідомих кривдників, та копав, мабуть, все ті ж столи й креденси — щось гримотіло позад тебе, розбиваючись на друзки, хтось лаяв твою незґрабність і підштовхував допереду. Мета, власне, була неясною, ти мусив просто йти, рухатися заради самого руху, бо зупинитися тут здавалось неможливим.

По дорозі гладка, мов дирижабль, перина сповзла і впала кудись набік (чи, може, виповнена призвичаєним до неба пухом, полетіла), але ти не став з'ясовувати, куди саме, зате одяг тобі вдалося, — діставшись до темної кімнатини, — пожбурити на ліжко, котре стояло посередині. «Іще, іще», — відразу ж подали з-за спини нову порцію, що означало, мабуть, правильність обраного тобою шляху. Якийсь час ти приймав з півоберта одяг і кидав його на ліжко. (Зрештою тобі завжди приємна була проста одноманітна робота на кшталт склеювання конвертів чи згинання скріпок. Якби ти був сліпим, то залюбки працював би на одному з підприємств Українського Товариства Сліпих. Однак очі твої бачили незле, часами навіть речі неіснуючі, тож доводилося поки що жбурляти чуже вбрання на ліжко не своє). Виросла там ціла гора, і коли, черговий раз обертаючись, ти вирішив заявити, що з тебе вже досить, і йдіть ви всі, позаду нікого не виявилося, натомість просто перед твоїм обличчям загорілася гола жарівка, що звисала зі стелі, й до котрої ти мало не обпік чоло. Лайнувшись і звикнувши трохи до світла, ти став пробиратися поміж рядами високих полиць, дивуючись, як вдалося протиснутися сюди із купою шмаття, а зверху норовили звалитися тобі на голову то стос дрібних книжок, то важелезний канделябр, то порцелянова статуетка. Весь час доводилося щось ловити і прилаштовувати на місце, а на зміну йому летіло інше — складалося враження, що простір тут виповнений по вінця, і будь-яка крапля є зайвою. Це було схоже на жонглювання трьома кульками, коли принаймні одна повинна постійно знаходитися в повітрі. Тим часом кульок робилося все більше.»

Кульок і справді робилося щоразу більше, і настав час, коли сама структура сновидінь почала руйнуватися під власною вагою. Цілі сегменти, блоки, елементи, перекриття, чи як їх там, раптом обвалювалися посеред дії, найчастіше в моменти кульмінацій, і піднімався хмарою сюжетний пил, заволікаючи й без того примарне сновидне бачення.

Врешті-решт, — а це було вже по затемненню, — нічні примари навчилися маніпулювати моєю свідомістю з легкістю, за якою стояв безперечно ледве стримуваний глум. Вони перфектно оволоділи акустикою, що дало їм можливість безкарно втручатися навіть у денне життя. Якось по обіді я почув дивні звуки, котрі долинали нібито знадвору. Це була хвацька пісенька того відчайдушно тюремного стилю, яким так захоплюється більшість моїх співвітчизників. Спочатку я не запідозрив лихого, однак згодом, коли почав розрізняти слова, — а йшлося не про кого-небудь, а про славну німфу революції Розу Люксембурґ (хоча самій німфі текст цілком міг би видатися контрреволюційним), — почав усвідомлювати всю серйозність ситуації. Оте «знадвору» виявилося нічим іншим, як окупованою територією мого власного «я». І на цій території «невидимі режисери снів», — як називав їх Воццек[17], — влаштували бучну дискотеку. Марно було й мріяти про те, аби не те що вимкнути — бодай стишити звук.

Не було іншої ради, окрім як змиритися. І я змирився.

До самого вечора я вислуховував найрізноманітніші музичні номери — від затяжних рейвових ремінісценцій аж до неаполітанського співу включно. Під кінець навіть почав було тішитися таким багатством репертуару — адже він значно перевищував можливості моєї фонотеки, але вночі почалося справжнє шоу.

Якогось дідька понесло мене в гори, яких я, зрештою, ніколи особливо не любив. Гори ці виглядали карикатурно, — міг би походжати ними Гулівер, — а в той же час були справжніми, бо не в пропорціях полягала справа: ландшафт виявився навдивовижу густо заселеним. Ув'язалося за мною якесь циганське кодло, котре видавало себе за лемків. Побічним доказом цього мало слугувати те, що склеєна у безконечне коло фонограма перемкнулася на лемківські пісні, виконувані, втім, з таким неприховано нахабним перекручуванням мелосу (впліталися сюди кавалки коломийок, і оперні глісандо, і солодкі септакорди а la Manhattan Transfer), що тільки повною безкарністю