Клайв Стейплз Льюїс - Подорож Досвітнього мандрівника

«9 вересня. Видно землю. Дуже високу гору далеко на південному сході».

«10 вересня. Гора дедалі збільшується та стає чіткішою, однак до неї ще далеко. Сьогодні вперше невідомо за який час з’явилися чайки».

«11 вересня. Впіймали трохи риби і з’їли її на обід. Близько сьомої вечора кинули якір на глибину трьох морських саженів у затоці гірського острова. Ідіот Каспіян не дозволив нам спуститися на суходіл, бо вже сутеніло і він боявся дикунів та диких тварин. Сьогодні ввечері всі отримали додаткову порцію води».

Більше за будь-що інше Юстаса хвилювало, що чекає на них на острові, та сказати про це його словами неможливо: після одинадцятого вересня він надовго забув про свій щоденник.

Коли настав страшенно задушливий ранок, хоча й з низьким сірим небом, мандрівники побачили, що вони перебувають в затоці, оточеній такими скелями та каменюками, що місцевість скидалася на норвезький фіорд. Навпроти них, на березі, земля густо поросла схожими на кедри деревами, між якими плинув швидкий потік. За деревами здіймався крутий підйом, що завершувався зазубреним гребенем, а далі громадилися темні гори, вершини яких ховалися у низькому темному хмаровинні. Найближчі скелі з обох боків затоки були тут і там покреслені білими лініями — водоспадами, хоча з такої відстані не можна було зауважити ні руху, ні звуку. Місцина вражала неймовірною тишею, вода в затоці лежала гладенько, мов скло, відбиваючи кожну деталь скель. Ця сцена могла симпатично виглядати на картинці, однак в реальному житті справляла гнітюче враження. Цей край явно не радів гостям.

Корабельна команда на двох човнах вирушила на берег, де всі з насолодою втамували спрагу та вмилися в ріці, поїли та відпочили. Тоді Каспіян відіслав чотирьох людей охороняти корабель і почалася денна праця. Слід було все привести до ладу. Привезти на берег бочки, законопатити пробоїни і наповнити їх водою, зрубати дерево (сосну, якщо вдасться) і зробити нову щоглу, полагодити вітрило і вполювати дичину, що тут водиться, випрати й зашити одяг, зліквідувати нескінченні поломки на палубі. «Досвітнього мандрівника» тепер важко було впізнати — здалеку було очевидно, що це вже далеко не той елегантний корабель, що покидав Нерровгейвен. Це була розбита, вицвіла посудина, яку можна легко прийняти за уламки. Та й уся команда виглядала не краще — худі, бліді, з червоними від недосипання очима, вбрані в лахміття.

Лежачи під деревом, Юстас почув про всі ці плани, і його серце стислося. Невже відпочинку не буде? Скидалось на те, що перший день на такому бажаному суходолі буде не легшим за день у морі. І раптом йому з’явилася спокуслива ідея. Ніхто не дивився на нього, всі обговорювали корабель, наче ця потворна штукенція справді багато для них важила. Чому б йому просто-напросто не втекти? Він піде вглибину острова, знайде прохолодну місцину зі свіжим повітрям високо в горах, добряче виспиться і приєднається до решти, коли робочий день вже завершиться. Він відчував, що йому це піде на користь. Проте доведеться пильно стежити за затокою та кораблем, щоб мати певність у своєму поверненні. Йому анітрохи не хотілося залишитися у цьому краї.

І хлопець негайно заходився втілювати свій план. Він тихо підвівся і пішов поміж деревами, намагаючись рухатися повільно та ніби знічев’я, аби кожен, хто зверне на нього увагу, не запідозрив, що він от-от кинеться навтьоки. Дивно, але зовсім скоро він уже не чув гамору позаду себе, навколо розкинувся тихий і теплий темно-зелений ліс. Невдовзі Юстас відчув, що може крокувати швидше і не стримуватися.

Незабаром він вийшов з лісу. Попереду починався крутий підйом. Трава виявилася сухою та ковзкою, однак видряпуватись нагору можна було, хапаючись за неї руками, і хоча хлопець тяжко дихав та витирав спітніле чоло, все ж невпинно просувався вперед. Таким чином, нове життя — про що сам він не здогадувався — пішло йому на користь. Давній Юстас, Юстас Гарольда та Альберти, припинив би забиратися нагору вже через десять хвилин.

Неспішно, з кількома перепочинками він досягнув гребеня. Хлопець сподівався, що звідси йому відкриється вид на серце острова, однак хмари опустилися нижче і назустріч Юстасові клубочилося ціле море туману. Він сів і озирнувся. Хлопець опинився так високо, що затока внизу виглядала зовсім крихітною, а море можна було розгледіти на багато-багато миль навколо. А тоді його повністю оточив гірський туман, густий, але не холодний, Юстас ліг і почав вовтузитися з боку на бік, намагаючись знайти найзручнішу позу.

Однак насолода його тривала недовго. Чи не вперше в житті він почувся самотньо. І це почуття поступово посилювалось. А тоді його почав непокоїти плин часу. Навколо не чулося навіть найменшого звуку. Несподівано хлопцеві спало на думку, що він міг лежати тут уже кілька годин. Можливо, всі інші вже відпливли! Можливо, вони дозволили йому піти геть просто для того, щоб позбутися! Він панічно скочив на ноги і почав спускатись униз.

Юстас надто рвучко розпочав спуск, послизнувся на траві і з’їхав униз на кілька футів. Тоді подумав, що його занесло надто далеко ліворуч, тож довелося піднятися: однак з того боку виявилась прірва. Хлопець знову почав дряпатись нагору, намагаючись якомога ближче підійти до того місця, з якого починав спуск, — і рушив знову, беручи трохи праворуч. Цього разу, здавалося, все пішло краще. Хлопець рухався обережно, адже на кілька ярдів попереду не міг нічого розгледіти, а навколо залягала абсолютна тиша. Йти обережно, коли всередині тебе хтось кричить: «Швидше, швидше, швидше!» — страшенно неприємна справа. Адже з кожною миттю страх залишитись самому дедалі міцнішає. Якби Юстас хоч трохи розумів Каспіяна та Певенсі, то знав би, що не було навіть найменшого шансу на такий їхній вчинок. Та хлопець втовкмачив собі, що вони — демони у людській подобі.

— Нарешті! — вигукнув Юстас, ковзнувши вниз спуском з дрібних камінців, що котилися під ногами, і опинився на рівній площині. — Де ж ті дерева? Попереду щось темніє. О, здається, туман нарешті розсіюється.

Так і було. Дедалі розвиднювалося — хлопець навіть закліпав. Туман рідшав. Юстас стояв посеред незнаної долини. Моря видно не було.

Розділ шостий

ЮСТАСОВІ ПРИГОДИ

Тим часом всі інші вмивалися в ріці і лаштувалися до обіду та відпочинку. Троє найкращих лучників рушили на північні від затоки пагорби і повернулися, вполювавши пару диких кіз, котрі тепер смажилися над вогнем. Каспіян наказав привезти на берег діжу