Ніна Боден - Збігло літо
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Їй забракло повітря, ноги підкошувалися, й вона змушена була сісти на хвилеріз.
— Отже, він не помер, — спокійно промовив Саймон. — Адже трупи не ходять, правда ж? — зробивши цей практичний висновок, він замовк і, ледь нахмурившись, глянув на Мері. — Я тільки не розумію, до чого ти згадала Білла Сайкса й Олівера Твіста. При чому тут вони?
Мері всміхнулася. Їй стало соромно за свою поведінку: ледь не розплакалася, мов дитина, не змогла до ладу розповісти про те, що сталося, — але водночас і зраділа, бо, як з’ясувалося, і Саймон дечого не знає.
— Білл Сайкс — нічний грабіжник, — пояснила вона. — Він завжди, коли йшов грабувати, брав із собою хлопчика, щоб той залазив через вікно й відчиняв йому ізсередини двері, бо сам Білл був дуже товстий. Хіба ти не читав «Олівера Твіста»?
Саймон кивнув головою, не зводячи з неї здивованих очей.
— А ти хіба не читаєш газет? — своєю чергою запитав він.
У цьому запитанні, на думку Мері, не було особливого сенсу: Саймон, видно, просто вирішив узяти реванш. Однак, тільки-но вона зібралася відповісти — пояснити, що газети читає не часто, бо дідусь передплачує лише «Файненшл Таймс», а це нудна газета, без картинок, — як раптом згадала, що дідусь, за її вигадкою, сліпий і в нього не все гаразд із головою. Останнім часом події розвивалися так швидко, що вона одразу не змогла пригадати, чи вже розповідала Саймонові про дідуся, чи тільки збиралася розповісти. А тому вона лише похитала головою й сказала:
— Мені не дозволяють. Тітка не дозволяє.
Саймон розтулив був рота, але знову стулив. Помовчавши трохи, він сказав:
— Ну, зрештою, це не має значення. Насамперед ми повинні його знайти. Якщо він сильно вдарився, то далеко не міг відійти.
— Я вже і в кабінці дивилася, — сказала Мері. — Щоправда, тільки в нашій, бо переважна більшість сусідських були зачинені.
Саймон рішуче рушив уздовж пляжу, і Мері побігла слідом за ним.
— Тут нікого, крім старої жінки, поблизу не було. Але й вона спала. А поліцейському хіба я могла сказати?
Саймон знову вернувся до кабінки. Мері здалося, що він не слухає її, й вона схопила його за рукав:
— Якщо він злодій, його також посадили б у в’язницю!
— І ти таке могла подумати? — усміхнувся він. — Ну й дурепа ти!
— Що ти маєш на увазі? — обурилася Мері, але він тільки похитав головою і приклав палець до уст. — Сам ти дурень, — відказала вона, але вже зовсім тихо, бо помітила, що усмішка зникла з його обличчя і він затамував дихання, наче воно відвертало його увагу.
Обоє вони стояли тихо, прислухаючись до навколишніх звуків. Спочатку Мері чула тільки шурхіт прибою. Потім вловила якесь слабке шарудіння. Ніби щось шкреблося у ріні…
— А ти дивилася під кабінкою? — прошепотів Саймон.
Вони знайшли його під кабінкою. Він забрався якомога далі від сходів і лежав там, згорнувшись калачиком. Поки вони повзли до нього, він не видав жодного звуку, не зробив жодного руху, а причаївся, мов миша, підібгавши коліна до грудей і поблискуючи білками очей. Та коли вони підповзли зовсім близько, він зробив короткий видих і почав відбиватися. П’ястуки в нього були тверді, мов камінці.
Вони відповзли трохи назад, щоб він не зміг їх дістати рукою.
— Видно, він не дуже вдарився, — сказав Саймон, потираючи голову в тому місці, куди дістався удар. — Він, мабуть, знепритомнів, коли впав, а потім отямився й заліз сюди…
— У нього пошкоджена нога, — сказала Мері. — Здається, він її вивихнув. — Вона глянула на хлопця і запитала голосно та виразно, ніби, будучи іноземцем, він був ще й глухим: — У тебе болить нога?
Хлопець мовчки дивився на неї і весь тремтів, як мокрий пес. Очі в нього були великі, кольору сливки.
— Він, мабуть, не знає англійської, — сказав Саймон.
— Ти розмовляєш по-англійському? — запитала Мері, але хлопець не відповів.
Тільки по очах було видно, що він чує її, бо перевів погляд із Саймона на неї. Він був маленький і сумирний на вигляд і чимось нагадував Мері кота Ноакса, коли його подарували їй ще кошеням: той також був на вигляд тихий та лагідний, але варто було до нього доторкатися, як він одразу згортався у хутряний клубок і люто шипів.
— Краще подумаймо, що робити, — сказав Саймон.
Саймон був більший за Мері й почувався незручно під кабінкою. Він виліз, задкуючи й відштовхуючись ліктями. Мері, залишившись біля хлопця, сказала тихо, так, щоб не почув Саймон і не сміявся з неї:
— Я не хотіла зробити тобі боляче. Чи навіть налякати тебе. Просто так вийшло по-дурному.
Він перестав тремтіти, немов зрозумів її.
— Як тебе звати? — з надією запитала вона і, показавши на себе, сказала: — Мене звати Мері.
Хлопчик не відповів. Він мовчки дивився на неї, а потім почав плакати. Сльози градом котилися по щоках з його сливових очей, блискучі, густі, немов краплини ртуті.
Як із розбитого градусника, подумала Мері.
Її покликав Саймон. Мері сказала хлопцеві на прощання:
— Не плач. Я скоро вернусь. І не бійся. Я неодмінно вернуся.
Саймон, мабуть, мав-таки рацію. Хлопчик і справді не розумів її, а тому, щоб заспокоїти його, вона додала, розтягуючи слова, ніби він був дикою твариною або дитиною:
— Я тебе в біді не залишу.
Їй захотілося міцно обняти його й захистити. Він такий маленький, такий худий…
— Мері… — ще раз гукнув Саймон, і вона виповзла з-під кабіни й підвела голову.
— Я купив йому льодяника, — сказав Саймон. — Почув, що проїжджає візок із ласощами.
Мері дивилася на нього примружившись, тому що після темряви під кабінкою світло було надто яскравим. Саймон простягнув їй льодяника й сказав:
— Тільки для того, аби він зрозумів, що ми друзі.
Льодяник був загорнутий у папір. Мері знову залізла під кабінку й кинула його хлопчикові. Він перестав плакати і з хвилину дивився на неї, а потім простягнув маленьку брунатну руку, схопив льодяника розгорнув його й відкусив шматочок, не зводячи очей з обличчя Мері.
— Їж, їж, — сказала Мері. — Льодяник смачний.
Він відкусив ще один шматочок і його вирвало. Мері, затиснувши носа, вилізла з-під кабінки.
— Його вирвало. Смердить жахливо. — Мері відчула, що й вона може вирвати. — Що нам робити?
— Я вже думав, — відповів Саймон. І, помовчавши, додав: — Та поки що нічого не придумав.
— Ми повинні його обмити, — сказала Мері.
Вона взяла
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Збігло літо», після закриття браузера.