Френсіс Скотт Фіцджеральд - Ніч лагідна

спонукав привести її сюди, і він зрозумів усю одвертість її поклику, побачив, яка небезпечна ця сцена без репетицій та завчених слів.

Тепер добре було б, якби вона сама забажала повернутися до будинку, але зробити це було нелегко, надто ж зробити так, щоб не втратити її. Він добродушно всміхнувся, і її ніби обдало холодом.

— Ви ще самі не знаєте, чого вам хочеться. Пішли б і спитали в мами, вона пояснить.

Ці слова приголомшили її. Вона провела пальцями по рукаву його темного піджака, ніби торкнулася гладенького шовку сутани. Відчувши, що зараз уклякне, вона зробила останній постріл:

— По-моєму, ви найчудовіша людина в світі — після мами.

— У вас романтичний погляд на речі.

Він засміявся, і сміх цей погнав їх угору до тераси, де Дік віддав її під опіку Ніколь...

Незабаром — і надто скоро — настав час розходитися, і Дайвери подбали про те, щоб гості швидко дісталися додому. У великій «ізотті» Дайверів умістилися Томмі Барбан із своїм багажем—він мав переночувати в готелі, щоб устигнути на ранковий поїзд, — місіс Абрамс, подружжя Маккіско і Кампіон. Ерл Брейді, який повертався до Монте-Карло, зголосився підвезти до готелю Розмері з матір’ю; разом з ними сів і Ройял Дамфрі, бо машина Дайверів була переповнена.

Ліхтарі ще світилися в саду над обіднім столом; Дайвери провели гостей за ворота й тепер стояли поряд — Ніколь, що, мов чарівна квітка, навіть у нічній темряві висявала красою, і Дік, що голосно прощався з усіма, називаючи кожного гостя на ім’я. Серце Розмері болісно стислося — вона їде, а вони лишаються тут удвох! А потім вона знов подумала: що ж усе-таки побачила у ванній кімнаті місіс Маккіско?

 IX

Ніч стояла задушлива, чорна, наче в кошику, підвішеному на самотній тьмяній зірці. Коли передня машина сигналила, то звук в’язнув у густому повітрі. Шофер Брейді волів їхати повільно; задні ліхтарі «ізотти» кілька разів блимнули на звивинах шляху, а потім зовсім зникли. Хвилин через десять, однак, «ізотта» знов завидніла попереду — вона стояла край дороги. Під’їжджаючи, шофер Брейді пригальмував, та в цю мить вона повільно зрушила з місця. Обганяючи «ізотту», вони чули голоси в лімузині й бачили, що шофер Дайверів широко посміхається. А потім, набираючи швидкість, вони помчали далі повз хвилясті скупчення темряви на тлі світлішої ночі, пірнули вниз і, після кількох карколомних поворотів, зупинилися нарешті під масивною брилою готелю Г осса.

Години зо три Розмері дрімала, а потім довго лежала з розплющеними очима, підхоплена потоком місячного сяйва. У млосно-солодкій темряві вона будувала в уяві різні обставини, що могли б завершитися поцілунком, але сам поцілунок був безплотний, як у кіно. Потім, повернувшись на другий бік, — то було її перше знайомство з безсонням, — вона спробувала подивитися на все це так, як подивилася б її мати. Тут їй допомагали уривки давніх розмов, напівусвідомлені й напівзабуті, вони спливали тепер у пам’яті, надолужуючи брак життєвого досвіду .

Розмері змалку була привчена до праці. Місіс Спірс витратила скромні заощадження, що лишилися від двох померлих чоловіків, на виховання дочки, і коли на шістнадцятому році життя та розквітла в усій своїй пишнокосій красі, повезла її до Екс-ле-Бен, де, без попередньої домовленості, впровадила дівчину до одного американського кінопродюсера, який лікувався на тому курорті.

Коли продюсер виїхав до Нью-Йорка, вони подалися слідом. Так Розмері склала свій вступний іспит. А що наслідком цього був успіх і перспектива більш-менш забезпеченого життя, то цієї ночі місіс Спірс мала всі підстави сказати їй без слів приблизно таке:

«Тебе готували, власне, не до вінця, а до праці. Тепер тобі трапився перший міцний горішок, що його варто розколоти; тож розколюй його, а про наслідки не думай, вважай, що збагачуєш свій життєвий досвід. Навіть якщо обпечешся сама чи обпечеш його — не страшно, це тебе не зіпсує, бо ти хоч і дівчина, але матеріально не залежиш ні від кого, і в цьому розумінні ти все одно що хлопець».

Розмері не мала схильності до тривалих роздумів — окрім хіба тих випадків, коли подумки славословила свою матір, — але цієї ночі нарешті обірвалася пуповина, що зв’язувала її з матір’ю, тому їй і не спалося. Коли досвіток, напливаючи, присунув небо впритул до шибок балконних дверей, вона підвелася й вийшла на веранду, теплу під її босими ногами. Повітря повнилося таємничими звуками, якийсь настирливий птах раз у раз зловтішно кричав серед дерев над тенісним кортом. Хтось пройшов задвірком готелю; чути було, що людина йде стежкою, потім переходить посилану жорствою алею й піднімається бетонними сходами; за кілька хвилин звуки повторилися в зворотному порядку. Над чорнильного кольору морем темніли обриси високої гори — десь там мешкали Дайвери. Вона уявила їх обох, вони ніби наспівували тиху пісню, що линула до неба, як дим, як прадавній гімн, складений у далекому-далекому краю. Їхні діти сплять, їхня брама замкнута на ніч.

Розмері повернулася до кімнати, накинула на себе халатик, взула сандалі, вийшла знову й попрямувала до парадного входу— майже бігцем, бо аж тепер помітила, що на веранду виходять двері інших номерів і ті двері дихають сном. На широких і білих парадних сходах хтось сидів. Вона злякано зупинилася, але ту ж мить упізнала Луїса Кампіона й побачила, що він плаче.

Він плакав беззвучно й невтішно, по-жіночому здригаючись від ридань. Згадавши сцену з фільму, в якому вона знімалась, і мимоволі повторюючи свою роль, Розмері підійшла і доторкнулася до його плеча. Він зойкнув від несподіванки, не зразу впізнавши її.

— Що сталося? — Вона дивилася йому просто в очі, і в погляді її була зичливість, а не холодна цікавість. — Чи можу я вам чимось допомогти?

— Ніхто вже мені не допоможе. Я знав, що так буде. Я сам у всьому винен. І так щоразу, щоразу!

— Ви все ж таки скажіть, — щр сталося?

Він глянув на неї, немов зважуючи, чи варто казати. І похитав головою:

— Ні. Ви ще надто молоді, ви не знаєте, що таке муки кохання. Які це страждання, який біль. Краще нечула молодість, ніж оце. Зі мною це не вперше, але такого ще не було — щоб отак несподівано, мов грім з ясного неба...

Швидко розвиднювалося, і Розмері побачила раптом, яке в нього бридке обличчя. Ні поглядом, ні порухом вона не виказала своєї раптової відрази, але Кампіон, видно, щось відчув і поспішив перемінити розмову:

— Десь тут поблизу