Артем Чех - Анатомічний атлас. Важко бути жабою

мудаки ви закопчені, зараз накриють. Яких ментов? — не розуміє Вій. Таких. Вони зараз приїдуть, і буде вам щастя. Ми не хочемо щастя, кажемо ми, але через десять хвилин дійсно під'їжджає машина, ми гасимо світло і лягаємо на підлогу. Цю ідею подає Вій.

— А що як валити почнуть? — аргументує він.

— Резонно, — каже Толян, однак ніякого резону в цьому немає.

Посвітивши ліхтариком у наші вікна, менти ідуть, ми зітхаємо з полегшенням, однак полегшення ніякого не настає, тому що Вій подає ще одну брєдову ідею:

— Давай замутим по коктейлю? — питає Вій Толіка.

— Можна, — відказує Толік.

Нас з Фрілом вони не запрошують поділити їхню безумну трапезу, бо ми молодші, ми галімі, а вони у нас психологи і алкоголіки, твою мать.

Вони починають мутити коктейлі. Я таким колись у дитинстві теж займався: брав чималу кварту і змішував у ній усе, що тільки можна. Пацани змішали спирт, самогон, пиво, розсіл, усю фармацевтику, що була в аптечці, якісь протизаплідні пігулки, шампунь та крем «Арко», одеколон і кисле молоко, навіть воду з-під крана… В цілому в них вийшло по триста грамів бодяги на рило. Цього цілком вистачило б для летального кінця, тобто пацани змогли б нормально отруїтися, померти, і ми з Андрюхою затанцювали б гопака на їхніх свіжозораних могилах, але ті коктейлі виявились надто міцними, тому після трьох ковтків їх почало нудити і, під кінець, вивертати. Було враження, що от-от із рота полізе шлунок. Ми сміємося, Віталік падає замертво, ми відносимо його до кімнати для роздягання, кладемо на двері і накриваємо поїденим міллю коцом. Ми вжили таких заходів тому, що була велика ймовірність продовження вибльовування з себе залишків протизаплідних пігулок та крему «Арко», а на общакє ще спати і спати, так що краще вже нехай полежить на дверях, може, вони відкриють йому шляхи до невловимих істин та сенсу непізнанного буття, нехай лежить, свиня…

Толяна теж нудить, але він тримається, я йому стелю на його, Толіковому, місці, а сам вкладаюся на общак. Фріл каже, що спати не буде, принаймні не цієї ночі.

— О'кей, — кажу я і вмираю на довгі дванадцять годин…

6

Так минали всі дні, інколи було веселіше, інколи — навпаки, ми зачинялися на тиждень і нічого не робили, окрім того, що читали книжки і щось писали. Якщо у когось зрошування їхньої поезії проходили на кефірі, якщо хтось організовував добрі й ліричні поетичні вечори, то наша поезія виростала з алкоголю та легких наркотиків, а творчі вечори закінчувалися бійками. Через такі побутові питання, як перетин паралельних ліній у поетиці або етимологічне визначення слова «аксіома», або через те, що хтось кращий поет, а хтось гірший… І я не сказав би, що через такі вечори ми стали більш тупі та недалекоглядні або більш брутальні. Швидше ми стали нарваними та в дечому агресивними… Ми боялися світла і світу…

7

Я почав недолюблювати психологів.

Я завжди до них ставився з повагою. Ну, психолог, нормально, думав я, гуманітарій, розуміється на всіляких проблемах душевних, психоаналітичні всякі мутки, екстрагування підсвідомого на оголену площину, але згодом я почав їх недолюблювати, точніше сказати, вони почали мене дратувати, я навіть став іноді побоюватися їх. Це все було викликано надмірними випадами Віталіка, який постійно просторікував усяку психологічну муть про Фрейдів та Юнґів, сонце, що махає своїм членом, про архетипи та психоаналіз, він це робив так неоковирно та поверхово, він постійно міняв свої життєві принципи, коли йому було зручно, і я перестав йому вірити, я перестав його слухати, його настанови, його повчання викликали у мене відразу. Все, чого Віталік набрався на десяти парах з психології, він вкладав у своє розуміння, яке слугувало йому дороговказом у його безглуздому житті. Він лягав, затягувався цигаркою і завжди починав з однієї фрази:

— Розумієш, чувак…

Далі йшло щось типу:

— Життя — це така штука, чувак, розумієш, ми всі гвинтики в цій системі.

— Якій системі? — питали ми у нього.

— У цій, — казав Вій і продовжував: — Іноді здається, що все побудовано таким чином, начебто все проти тебе, ти розумієш?

— Який у цьому сенс, Віталя? — питали ми.

— Життя… — важко зітхав Віталя.

Особливо його пробивало на такі-от розмови, коли з Києва приїздив Сережа Савка, вони з Віталіком годинами сиділи і псевдофілософствували, у принципі, ми всі цим займались, але намагались якось контролювати наші вислови. Деякою мірою ми були юні, і наша впевненість у помилкових судження була нормою, звичайно, нам неодмінно треба було задумуватись над банальним сенсом буття, над своїм життям, ми ж знали, що довго так тягнутися не може і що колись доведеться вирішувати власну долю власних дій вже безпосередньо перед запухлим лицем цих самих дій, ми знали, що вічно безробітними ми не будемо, що колись-таки настане той день, коли ми зберемо у віхоть солому пісень, повикидаємо наші потріпані зошити, наші недолугі життєві принципи у сміттєвий кошик, у якому копирсатимуться ті, кому тільки-но виповнилося вісімнадцять, всякі божевільні алкоголіки та наркомани, які вважатимуть себе творчими особистостями, загублені вже не підлітки, але ще не дорослі, а так, жабки, які виповзатимуть на гарячий асфальт цього світу, вони ще не вміють стрибати, ловити мух і обминати вантажівки, які в будь-який момент можуть їх розчавити своїми лисими шинами. Тому вони копирсатимуться в наших сміттєвих корзинах, шукаючи відповідей, а можливо, і самі щось створять, у них також будуть потріпані зошити, тьмаве бачення цього життя і крем для гоління «Арко»…

Тоді ми лише починали дорослішати. Нам було по вісімнадцять-дев'ятнадцять років, але ми були надто старими, і нас мало що могло здивувати. Ну що, скажіть, що могло нас здивувати? Ми вірили у свою значущість, ми знали, що ось таке життя з часом винагороджується, що чим далі ми тягнутимемо резину, тим скоріше наступить тотальне щастя. Ми заснували своє творче об'єднання, яке назвали «Нове літературне об'єднання», яке з часом трансформувалося в «НАТАІПУ». Чому саме «НАТАША» — навряд чи хтось з нас зміг би пояснити. Ми писали страшенно погані вірші, малювали примітивні картини, слухали примітивну музику, ми взагалі цілий день могли пролежати на своїх матрацах і нікуди не виходити. Попільнички, а точніше жерстянки з-під консервів, були доверху наповнені недопалками, всі кутки бетонної камери, у якій ми жили, також були завалені недопалками та брудним ганчір'ям невідомого походження. Кожної секунди могла приїхати мама Віталіка з Дядьсірьогою і вчинити розправу, а особливо це стосувалося Андрюхи, якого Надія Олександрівна недолюблювала через