Марк Твен - Пригоди Тома Сойєра

— Серед дня?

— Авжеж.

— І стоячи обличчям до пня?

— Так... Мабуть, що так.

— І щось казав?

— Та, мабуть, нічого не казав. Не знаю.

— Ага!.. Та який же бісів дурень зводить отак бородавки гнилою водою? Певно, що нічого не вийде. Треба піти самому в лісову хащу, де є пень з дощовою водою, і там рівно опівночі стати до нього спиною, вмочити руку у воду й проказати: «Індіанська їжа ячмінне зерно! Забери бородавки, гнила водо, на дно!» А потім заплющити очі й швидко відійти на одинадцять кроків, тричі повернутися на місці і аж тоді йти додому, тільки ні до кого дорогою не озиватися. Бо як озвешся, то все піде нанівець.

— Еге ж, це начебто добрий спосіб, але Боб Теннер робив не так.

— Ха, певно, що не так, бо ж у нього тих бородавок як ні в кого в місті; а коли б він знав, як зводити їх гнилою водою, то жодної досі не мав би. Я сам, Геку, звів так тисячі бородавок. У мене їх завжди повно на руках, бо я часто граюся з жабами. А ще я зводжу їх бобом.

— Еге ж, бобом добре. Я й сам зводив.

— Справді? А як ти це робив?

— Ну, береш боба, розламуєш його на дві половинки, тоді надрізаєш бородавку, щоб виступила кров, мажеш кров'ю одну половинку боба й десь опівночі, за молодого місяця, закопуєш на роздоріжжі, а другу половинку спалюєш. І тоді ота половинка, на якій кров, тягтиметься до другої, а кров тягтиме до себе бородавку, і вона дуже скоро зійде.

— Усе так, Геку, твоя правда; тільки коли закопуєш ту половинку, треба ще проказати: «Біб рости, бородавка щезай і більше до мене не вертай!» — щоб було певніше. Так завжди робить Джо Гарпер, а він же їздив колись аж до Кунвілла і ще хтозна де бував. А тепер скажи — як зводити бородавки здохлим котом?

— Ну, треба взяти кота й незадовго до півночі піти з ним на кладовище до свіжої могили, де поховано когось лихого; а рівно опівночі туди з'явиться чорт чи, може, й кілька чортів, але ти їх не побачиш, а тільки почуєш щось наче вітер чи якусь їхню балачку; і коли вони потягнуть того лиходія з собою, ти кидаєш за ними свого кота й кажеш: «Мрець за чортом, кіт за мерцем, бородавка за котом — і я вас знати не знаю!» Будь-яку бородавку так зведеш.

— Таки схоже на те. А ти вже пробував так зводити, Геку?

— Ні, але мені сказала стара Гопкінс.

— Ну, то це, мабуть, правда. Вона ж, кажуть, відьма.

— Кажуть! Та я, Томе, напевне знаю, що відьма. Вона й батечка мого заворожила, я від нього самого це чув. Іде він якось, аж бачить — вона чаклує, лихий чар на нього напускає. Він як схопить каменюку — і ледь-ледь вона відскочила, а то був би їй капець. Ну й от: тієї ж таки ночі він скотився п'яний з повітки й зламав руку.

— Господи, який жах! А як же він знав, що вона на нього чар напускає?

— Ет, як знав... Мій батечко тих відьом одразу бачить. Він каже: коли вони ото втупляться в тебе очима, отоді й чаклують. А надто коли ще щось бурмочуть. Бо то вони проказують «Отче наш» іззаду наперед.

— Слухай, Геку, ти коли збираєшся пробувати кота?

— Сьогодні вночі. Мабуть, вони цієї ночі прийдуть по старого шкарбана Вільямса.

— Та його ж іще в суботу поховали. Хіба вони не забрали його тієї ж ночі?

— Ой, таке скажеш!.. Як же вони могли забрати його до півночі? А там уже настала неділя. Щось я не чув, щоб чортам було вільно розгулювати в неділю.

— Твоя правда. Я про це й не подумав. А мене з собою візьмеш?

— Візьму, як не боїшся.

— Боюся! Де ж пак! Ти мені нявкнеш?

— Еге, тільки ти теж нявкни, як зможеш. Бо минулого разу я нявчав-нявчав, аж поки старий Гейс почав шпурляти на мене каміння та ще й каже: «Чорти б його забрали, цього кота!» То я вибив йому шибку цеглиною, тільки ти нікому не кажи.

— Гаразд. Тієї ночі я не міг нявкнути, бо за мною наглядала тітка. А сьогодні неодмінно нявкну... Слухай, а це що в тебе таке?

— Та нічого особливого — кліщ.

— Де ти його знайшов?

— У лісі, де ж би ще.

— Що за нього хочеш?

— Та я не знаю. Я не хочу його віддавати.

— Ну, як хочеш. Та й кліщ якийсь малесенький.

— Еге ж, як не твій кліщ, то вже й поганий. А мені й такий годиться. Кліщ як кліщ, не гірший за інших.

— Подумаєш, та тих кліщів у лісі хтозна-скільки! Я й сам міг би назбирати хоч тисячу.

— То чого не назбираєш? Ти ж сам добре знаєш, що не зміг би. Це, як на мене, дуже ранній кліщ. Чи не перший цього року.

— Слухай, Геку, хочеш, я дам тобі за нього свого зуба?

— Ану покажи.

Том дістав із кишені папірець і обережно розгорнув його. Гекльберрі заздро обдивився зуб. Спокуса була велика. Нарешті він запитав:

— Справжній?

Том підняв верхню губу й показав дірку.

— Ну гаразд,— сказав Гекльберрі.— Згода.

Том поклав кліща в коробочку від пістонів, де ще недавно сидів кусючий жук, і хлопці розійшлися, кожен вважаючи, що зробив вигідний обмін.

Діставшись до школи — рубленого будинку, що стояв осторонь від інших,— Том зайшов до класу ходою людини, яка страшенна поспішає. Він почепив капелюха на кілок і заклопотано шмигнув на своє місце. Учитель, сидячи, мов на троні, в своєму великому плетеному кріслі, куняв, заколисаний сонним гомоном класу. Томова поява збудила його.

— Томасе Сойєре!

Том знав, що, коли його називають повним ім'ям, нічого доброго не жди.

— Слухаю, сер!

— Підійдіть сюди. Ви, сер, як завжди, спізнилися. Чому?

Том хотів уже відбутися якоюсь брехнею, аж раптом побачив дві довгі золотисті кіски, що спадали на спину,— і миттю впізнав їх, наче його вдарило електричним струмом кохання; побачив і те, що єдине вільне місце на дівчачій половині було поряд із нею. І він хоробро випалив:

— Я спинився побалакати з Гекльберрі Фінном! Учитель аж остовпів і розгублено втупив очі в Тома.

Гомін у класі затих. Усі були зачудовані: чи він при своєму розумі, цей відчайдух?

— Ви... ви що? — перепитав учитель.

— Спинився побалакати з Гекльберрі Фінном. Помилки бути не могло.

— Томасе Сойєре, це найзухваліше зізнання, яке