Надійка Гербіш - Теплі історії до кави

НЬЮ-ЙОРКСЬКА ОСІНЬ

Надворі було страшенно холодно. Тихі, майже порожні вулиці відповідали гулким постогнуванням на кожен крок швидкої ходи. Виглядало на те, що навіть ліхтарі згурмилися докупи, аби трохи зігрітися. Даремно. Холод обгортав кожного осібно, і не було на те ніякої ради.

Усередині теж бракувало тепла. Здавалося, що пронизливий вітер із осінньої нью-йоркської набережної пробрався під комір пальта, поміж петлями вовняного шарфа, під улюблену поторсану кофтину й дістався самого серця. Тепер і там панував протяг, думки порозліталися й кружляли в беззмістовному вихорі, як листки, підхоплені вітром. А ті, що лишилися, привалені горнятами з недопитою кавою й старими ескізниками, вкрилися памороззю смутку.

Коли холодно всередині, теплий дім, плед на плечах і склянка лате з шоколадним сиропом не врятують. Хоча якби вони були — це б, звісно, не зашкодило. Але сьогодні Андріані було нікуди повертатися, нікуди поспішати. Вона заплуталася в траєкторіях, зависла поміж містами й часовими поясами, опинилася ніде. На півдорозі додому — так їй хотілося думати. На півдорозі в нікуди — так воно, напевне, було.

Аеропорт Кеннеді зустрів дівчину довгою чергою для «негромадян». Потім був офіцер із підозрілим поглядом і відсутністю посмішки. Тоді — пошук багажу, натовп людей і пустка всередині. Холодна така пустка. Андріана могла відразу летіти до Північної Кароліни, але подумала, що не витримає всіх тих безперервних перельотів і хвилювань. А ще хотіла на кілька днів загубитися у великому місті й спробувати відшукати маленьку себе.

Натомість загубилася в холоді й відшукала притлумлюваний раніше щем усередині. Вона ходила спорожнілими нічними вулицями, бо геть не хотіла спати. У її маленькому готельному номері було невелике ліжко, телевізор, каво-машина, холодильник, стіл і поганенький вай-фай. І ніякого відчуття затишку. Тож туди їй теж повертатися не хотілося.

Набережна пахла солоністю. Ліхтарі, здавалося, були намальовані акварельними фарбами на тлі підсвіченого великим містом неба. Вони розтеклися нечіткими плямами, а їхнє розсіяне світло увібрало в себе вогкість океану й тепер теж пахло солоністю. Зірок на небі не було — замість них там безперервно шмигали літаки, залишаючи за собою довгі світлові хвости.

Андріана хотіла присісти на лавку, але та обпекла її холодом. Тож дівчина сховала руки в кишені пальта й оперлася на металевий пліт, за яким вода лоскотала великі порослі зеленим мохом камінці. Десь далеко стояли чоловіки і, здавалося, рибалили.

Вона старалася не думати. Який сенс? Рішення було ухвалене, мости вже тліли, залишаючи після себе громіздке попелище. Але скоро вітер його розвіє. І, може, все ще буде добре. Єдине, про що їй насправді хотілося б дізнатися: чи бачить її Бог у цьому великому місті? Чи вона для Нього тут — лише частина кольорової, миготливої мозаїки, загублена крихітка у високому мурашнику? Чи вона для Нього, зрештою, — непомітна піщинка, про яку Він забув одразу по створенні?

Андріана почула кроки позаду й обернулася. Акварель ліхтарів нерівномірно проллялася на самотню фігуру чоловіка. Дівчина насторожилася. Але він ішов, її не помічаючи. Руки в кишенях, голова опущена, шия і пів-обличчя закутані в теплий шарф. Андріані він видався знайомим. Чоловік пройшов повз, а вона дивилася йому вслід, намагаючись згадати, де могла його бачити раніше.

Картинки погано складалися в голові — напевно, їх теж розхристав вітер. Андріана мимоволі пішла за незнайомцем. Раптом ця зустріч не випадкова? Але майже відразу зупинилася й закрила обличчя руками. Який сенс тікати від щойно похованих почуттів — а потім вештатися нічними вулицями чужого міста за незнайомцем, який чомусь видався знайомим?

Дівчина постояла трохи біля паркану, бездумно подивилася у воду й пішла до готелю. Привіталася з портьє — молодим хлопцем, імовірно, індійцем, який погано говорив англійською. Зайшла в ліфт — там грала нудотна «заспокійлива» музика, тому вже на другому поверсі вийшла й далі піднімалася сходами.

Чоловік, якого вона випадково перестріла на набережній, не виходив їй з голови. Андріана швидко роздяглася й сховалася від думок у душі. Крихітні порції готельних гелю, шампуню та мила мали не надто приємний запах. Але потік гарячої води трохи заспокоїв дівчину. Вона затулила вуха й слухала, як тепло стікає по її шкірі. Музика стала геть іншою — тепер вона відчувалася внутрішнім слухом, і власне тіло дівчини здавалося їй таким глибоким і безмежним, що по ньому розходилося відлуння.

Але тільки-но вона розплющувала очі й забирала долоні від вух, їй пригадувався чоловік-з-набережної. Високий, худорлявий, із теплим плетеним шарфом. Засмучений? Замислений? Загублений? Андріані хотілося, щоби він був загубленим. А ще більше хотілося його знайти…

Вона різко вимкнула воду, обгорнулася м’яким махровим білим халатом і подріботіла до ліжка. Вийняла з дорожньої сумки тоненький записник, де було всього лише шість сторінок і чотири вірші. На очі навернулися сльози — той записник був єдиним, що вона вирішила залишити собі з «минулого» життя. Як нагадування. Щоби коли тут буде зле й сумно, точно знати, що вона вчинила правильно. І що їй направду нікуди вертатися.

Листки виглядали старими — коричневі, крихкі, зі «зморшками». Колись вона хотіла писати на них листи йому. Про те, як багато він для неї значить. Вона замочила їх у заварці чорного чаю. Але того вечора несподівано прийшов він сам. Запитав, що це.

— Хочу писати на них листи. Тобі. Думаю, папір буде дуже красивий — вінтажний такий, знаєш.

— Справжній вінтаж був би, якби ти замочила його у вині. А листів мені писати не треба. Я прийшов попрощатися.

Вона ні про що його не розпитувала. Не заперечувала, не опиралася. Не відповіла на його останні, прощальні, обійми. Його руки були, як завжди, теплі й сильні. Але їй на шкірі виступила паморозь. Андріана зачинила за ним двері, вийняла листки й поклала їх сушитися. А наступного ранку склала їх у книжечку та переписала туди чотири своїх улюблених вірші. З того дня їй завжди було холодно всередині.

Минуло зовсім небагато часу, і дівчина стояла в аеропорту. Її ніхто не проводжав. Єдина людина, для якої вона тут щось означала — тітка, — жила в далекому селі. Андріана попрощалася з нею ще вчора. Дівчині хотілося озирнутися назад, але позаду горіли мости, а диму вона не любила. Від нього завжди різало в очах.

Тому вона просто дивилася прямо, часом — убік. Там були люди, які кудись поспішали. У когось, мабуть, теж палали мости й стояли стовпи диму, бо їм різало в очах і вони безупинно плакали.

Андріана відвернулася. Біля вікна стояв самотній чоловік із валізами. Його ніхто