Роман Іванович Іваничук - Вода з каменю. Саксаул у пісках

сидітиме тут, у цьому кріслі в передньому ряді, і аж тепер утямив, що тільки цьому гмахові[31], який називається театром, належала вся його душа, а все інше було побічне і марне.

І чого ж то так? Чого — так?.. Адже життя починалося зовсім інакше — і, може, я був би нині не гіршим, ніж Фредро, а таки не гіршим, Фредро знає тільки аристократів, а я і панство знаю, і простолюд.

Ні, таки нічого не хотів згадувати. Завтра йому за нинішню гранду надінуть брансолети; не могли впіймати його на ділі, всиплять йому тепер за все разом. Тоді буде багато часу для спогадів.

Іде жовнір вулицею, не зайшло ще сонце,

Виглядає дівчинонька в кватирку–віконце.

— Добрий вечір, пані моя, прийми мене на ніч,

А я тобі з серця свого віддам «на добраніч».

— Злізь із коня, жовнярику, та прошу до хати.

Поговоримо з тобою, заки прийде мати.

Летить ворон чорнокрилий та летячи кряче,

Не єдная дівчинонька за жовніром плаче…

Сухоровський наспівував пісню, яка мала нині прозвучати зі сцени, вона була довга і хотілося її співати всю до кінця, та почув серед тиші вкрадливі кроки, схопився — це лямури! — кинувся до сцени, там, над колосниками, в даху отвір… Але почув голос і спинився.

— Це я, Міхале Сухоровський, директор театру… — Камінський зупинився поодалік, похитав головою. — Що ж ви наробили, негіднику? — Підійшов ближче, сів у те крісло, де сидів Міхал, і бідкався: — Це ж вам не Клепарів, а театр. А щоб я краще був умер, ніж мав зв'язатися з вами, волоцюго ви непоправний… Таж тепер закриють театр не на час пошесті, а назавжди, ми давно владцям сіллю в оці… Та сідайте, сідайте, чого стовбичите? Нікуди ж не втечете, а ніч довга. Поставимо в цьому порожньому залі виставу–діалог. Це буде щось нове… Ex, дав Бог росту, та не дав розуму… та сідайте вже!

— Що ви тут робите, пане директор? — спитав Сухоровський, вражений несподіваною появою Камінського. Присів поруч.

— Це я повинен би спитати, що робите тут ви? Я ж, як Ісус, прийшов у сей храм вигнати міняйлів і розбійників — чернь, в якої ви стали апостолом.

— Я зараз піду. А більше нікого тут немає… Тільки не розбійники вони і не міняйли. То чесні люди…

— І ви?

— Що — я?..

— Дякуйте Богу, що я відправив поліцію із службового ходу, хоч знав, що тут хтось залишився — кроки чув.

— Ваш порятунок мені не допоможе, мене впізнав лямур…

Камінський підійшов до свічника, що стояв над оркестровою ямою, засвітив свічку. Ожили декорації на сцені, над Ганнусиною хаткою заколихалися березові гілки. Міхал не відривав погляду від сцени, ніби чекав початку спектаклю, до нього озвався Камінський:

— Погана слава ходить за вами, Сухоровський. Я нічого не знав, коли брав у вас п'єсу. А потім вдавав, що не знаю…

Сухоровський повернув до директора голову. Якусь мить дивилися один на одного. Добрі тихі очі Камінського, обведені павутинкою зморшок, немов оцінювали красиве обличчя Сухоровського. Міхал впер у директора незалежно–нахабний погляд, напевне, цього погляду ніхто не витримував, та Камінський таки встояв, мусив встояти, щоб не дати переваги пройдисвітові над служителем муз.

— І звідки у вас такий симбіоз, здавалось би, зовсім не поєднаних між собою нахилів: злодійство і мистецтво? — наступав директор, щоб хоч на мить підкорити собі цього самовпевненого силача.

— Ох–ох, — зацмокав іронічно Сухоровський, — а я й не думав, що ви, пане Непомуцен, така ж дешевизна, як і всі… Ох–ох… Та ви аж на пальчики стаєте, коли до вашого театру заходить циркульний староста, ви танете як віск при появі в ложі директора поліції, а побачити в театрі губернатора — ваша заповітна мрія. Я ж до цих злодіїв навіть не вмився. Ви знаєте, як вони крадуть? Явно, на людях, безсоромно, та ще й міну при тому корчать таку, ніби честь роблять пограбованому… Які ви несправедливі! Мене ось зневажаєте, а пана Фредра, приміром, обожнюєте, а він так само, як і я, валявся по корчмах і борделях!

— Не смійте, чуєте, не смійте! — скрикнув Камінський, схоплюючись з крісла. — Не смійте так висловлюватися про велику… про великого письменника!

Схопився і Сухоровський. Він був майже удвоє більший від Камінського, нахилився над ним, директор злякано відступив. Міхал зняв з голови циліндра і кинув ним об долівку.

— Так, я злодій, — прохрипів. — І це не робить мені честі. Але я ним не вродився. І моя мати, селянка з Неслухова, теж не крала. Я ж навчився читати в парафіяльній школі, я ж маминих пісень і казок наслухався і покинув дім, щоб дотягнутись до наук. І вчився… Мене били за те, що я русин, а я кінчав тривіальні, нормальні школи… Е–е, якби я народився польським аристократом, як пан Фредро!.. Але сідаймо, директоре, а то ще поб'ємося. Я вас дуже шаную… та й бити вас ні по чому… Пане Непомуцен, я вчився у Studium Ruthenum[32] при університеті, можете собі уявити? Я мріяв стати учителем, щоб просвіщати сільських дітей — які ж бо дурнуваті дячки сидять за столиками в парафіяльних школах. І що — закрили русинські студії, а в Studium Latinum[33] я не пішов, і без мене є кому задурманювати латиною й німщизною русинських дітей…

Сухоровський відгорнув гривку русявого волосся з чола, без циліндра на голові він виглядав зовсім інакше: нахабні очі потепліли, широкі плечі опустилися, у мерехтливому сяйві свічки обличчя здавалося навіть добродушним — може, то від згадок він обм'як. Камінський зі співчуттям і подивом придивлявся до отамана клепарівських волоцюг, простягнув до нього руку, хотів сказати якесь слово, та Міхал продовжував сповідь.

— Але дав мені Бог силу, і я став ярмарковим акробатом. Мене затягнуло надовго ярмаркове життя. Там свій, скажу вам, світ: галас, торги, сварки, а лайки такої добірної ніде не почуєш, та найбільше я любив лірників і їх жебрання. Не наслухаєшся! Як стануть вони, каліки перехожі, з бородами, з торбами, з латками — зовсім на святих схожі, а отаман їхній на самого Господа Бога, і жебонять на лірах, і плачуть, і сміються, все там почуєш — від «брате мій, брате, вельможний багачу, создай мені хліба і солі» до «пані вельможна, я би паню полюбив, якби було