Крістофер Паоліні - Ерагон. Найстарший

Десь за дві милі мисливці спинились перепочити й випити води. Далі, маневруючи між невисокими пагорбами, вони навпростець рушили до Карвахола. Увійшовши до селища, Роран миттю помчав до кузні, а Бальдор подався збирати людей. Прямуючи до Хорста, збентежений юнак заходився обдумувати найрізноманітніші плани помсти. У кузні він застав старого за роботою над візком Квимбі. Хвацько забиваючи цвях, той наспівував:

…Гей-гей!

І дзенькіт, і луна пішла —

То дзенькає старе залізо,

Старе залізо та лукаве!

Я вдарю по кістках землі

Й тебе скорю, старе залізо!

Побачивши захеканого Рорана, коваль ледь не впустив із рук молотка.

— Що сталось, юначе?! — вигукнув він. — Бальдора поранено?

Хлопець заперечно похитав головою, хапаючи ротом повітря. Сяк-так відсапавшись, він швидко переповів усе, що вони з Бальдором бачили, а потім пояснив, що ті двійко незнайомців, які вбили Герроу, — це посланці Імперії.

— Тобі доведеться покинути Карвахол, — вислухавши розповідь, мовив Хорст. — Прихопи із собою трохи поїсти й візьми мого коня. Айвор викорчовує з ним пеньки… Та мерщій звідси. Коли ми дізнаємось, чого треба тим незнайомцям-воякам, я відразу ж пришлю по тебе Альбрича або Бальдора.

— А що ти скажеш, якщо вони питатимуть про мене? — поцікавився юнак.

— Скажу, що ти десь полюєш, і ми не знаємо, коли повернешся, — посміхнувся старий. — Звучить доволі правдоподібно, тож навряд чи вони стануть шукати втікача, бо боятимуться пропустити його вдома. Це в тому разі, якщо вони прийшли по твою душу.

Роран кивнув, потім розвернувся й щодуху помчав до будинку Хорста. Там він насипав у торбу їжі для коня, швидко зібрав у ковдру ріпу, буряк, в'ялене м'ясо й буханець хліба, знайшов бляшаний чайник і вирішив прихопити також і його. Він лише на мить затримався, щоб усе пояснити Елейн.

Зібрані клунки страшенно муляли юнакові, коли він біг з Карвахола до Айворової ферми. Господар якраз порався за хатою, викорчовуючи тополине коріння.

— Давай-давай! — гукав фермер до коня. — Ну ж бо, тягни! — Кінь аж тремтів від напруги, на вудилах виднілась піна, а потім він із останніх сил подався вперед і нарешті таки вивернув клятий пень із мертвого грунту.

— Молодчина! — пестливо поплескав Айвор коня. — От ми це й зробили, бачиш?

Роран здалеку гукнув старого, показуючи, аби той розпрягав коня. І лише підійшовши ближче, він пояснив, у чому річ.

— От лихо! — сплюнув Айвор. — І саме тоді, коли в мене повно роботи. — Відійшовши вбік, він похмуро спостерігав, як юнак збирається в дорогу.

Упоравшись, Роран скочив у сідло.

— Вибачай, але в мене немає вибору, — гукнув він до старого.

— Усе гаразд, не хвилюйся, — відповів той. — Головне, щоб тебе не впіймали!

— Легко я не дамся! — посміхнувся юнак і пришпорив коня.

— Дивись, не ховайся біля мого струмка! — крикнув йому вслід Айвор, а Роран прощально помахав йому рукою на знак згоди.

Незабаром юнак дістався передгір'я Хребта й почав підійматись нагору, звідки можна було стежити за подіями в Карвахолі, залишаючись непоміченим. Він прив'язав свого коня, влаштувався зручніше й почав чекати. Мимохіть глянувши на старезні сосни, Роран аж здригнувся, бо дуже рідко бував на Хребті. Та й місцеві люди нечасто заходили так далеко в гори. Траплялося, що після таких походів сміливці зникали без жодного сліду…

Дуже скоро Роран помітив військовий загін, що прямував до села. Дві шеренги очолювали зловісні постаті чорних незнайомців. Несподівано вояки зупинилися перед гуртом озброєних вилами селян, котрі вийшли їм назустріч. Після коротких переговорів вони знехотя розступилися, пропускаючи загін.

— Що ж там у біса коїться? — затамував подих юнак.

Надвечір вояки розбили табір неподалік від села, розпаливши між наметами величезне вогнище. Роран уже встиг облаштуватись, тож тепер міг спокійно спостерігати за ворогами. Досі він гадав, що чорні незнайомці, зруйнувавши ферму, отримали те, чого хотіли. Тобто — таємничий камінь, який Ерагон приніс із Хребта.

— Мабуть, вони його не знайшли, — урешті-решт збагнув юнак. — Отже, Ерагон утік разом із каменем! Можливо, він саме тому так швидко й зник, що хотів відвести від нас небезпеку!

Роран на мить пожвавішав, але потім знову спохмурнів. Звісно, це виправдовує Ерагона в його очах, але що ж то за такий камінь, якщо король посилає за ним ціле військо? Може, він чарівний?

Утомившись від напруженого чекання, Роран пильніше глянув на стіну прадавнього лісу. Десь далеко закричала сполохана сова. Юнак миттю підскочив і схопився за лук: хтось наближався. Сховавшись за деревом, він дочекався, доки темна постать вийде на галявину, а потім, упізнавши в ній Альбрича, тихо свиснув. Заскочений зненацька юнак підійшов ближче.

— А я вже думав, що не знайду тебе, — похмуро сказав прибулець, скидаючи важкого наплічника.

— Як ти взагалі мене знайшов? — глянув на прятеля Роран.

— Це було не так уже й складно, — озвався Альбрич. — Добре, що хоч ведмедя не зустрів по дорозі. Мені здається, що людям на Хребті не місце.

— То чому вони тут? — урвав його юнак.

— Аби взяти тебе під варту, — відповів Альбрич. Вони чекатимуть, доки ти повернешся з «полювання» стільки, скільки буде треба.

— А вони не сказали, чого їм треба? — не вгавав Роран. — Про камінь вони часом не згадували?

— Вони говорили тільки про королівський наказ, — похитав головою Альбрич. — Мовляв, їм потрібен ти і твій брат Ерагон. Через це я й не можу залишитись із тобою, бо вони відразу ж почнуть мене розшукувати. Ось, я приніс тобі кілька ковдр, а ще ліків від Гертруди, на той випадок, якщо ти раптом поранишся абощо… Сподіваюсь, що все буде гаразд.

— Дякую, друже, — зажурено посміхнувся Роран.

— Кожен на моєму місці зробив би так само, — зніяковів хлопець. Ідучи назад, він раптом зупинився й кинув через плече: — До речі, тих незнайомців звати разаки.

ОБІЦЯНКА САПФІРИ

Уранці, після зустрічі з радою старійшин, Ерагон мив і змащував олією Сапфірине сідло. Саме за цією роботою його й застав Орик, який вирішив провідати героя.

— Тобі сьогодні вже краще? — поцікавився гном, зачекавши, доки юнак закінчить.

— Так, трохи краще, — відповів той.

— Це добре, бо нам усім потрібні сили, — зрадів гість. — Зрештою, я й завітав тільки задля того, аби переконатись, що в тебе все гаразд… Ну, й повідомити, що Ротгар хоче поговорити з тобою, якщо ти маєш час.

— Для нього я завжди маю час, — вклонився Ерагон. — Він мусить це знати.

— Авжеж! — захихотів Орик. — Утім, етикет вимагає завжди бути делікатним.

Коли Ерагон поклав сідло на полицю, Сапфіра звелась зі свого кутка й привітно загарчала до гнома.

— І тобі доброго ранку! — аж підскочив той.

Орик повів їх по одному