Андрій Юрійович Курков - Улюблена пісня космополіта

обманювати громадян країн-співачок цих гімнів. І вітчизна виявляється давно не вільною, і Польска, як несподівано починає усвідомлювати хтось, давно вже «сгінєла». Ні, треба було шукати щось зовсім інше, щось людяніше та менш державне, але як це знайти? Як написати головну пісню держави, котра під час виконання не напружувала б м’язів своїх громадян для майбутнього обов’язкового кривавого захисту вітчизни від кого-завгодно, хто надумає посягнути на святість кордонів?!

— А що, коли ось так… — заговорив раптом після паузи генерал — він тим часом, мабуть, і собі думав, теж підшукував потрібні слова. «Гордись, народе вільний, державою великою…» і так далі?..

Я скривив губи. Де ж тут велика держава?!

— Не подобається?! — відразу зреагував генерал і собі скривив губи вже в мій бік.

— Дуже схоже на решту існуючих гімнів, — відповів я.

— А-а-а, — протягнув генерал і знову замислився.

Розуміючи, що розумовий процес генерала навряд чи мені допоможе, а скоріш за все, приведе до того, що ми пересваримося, я запропонував старому воякові випити ще по півсклянки його виноградного вина. Він жваво погодився й відбиток думи вмить зійшов з його обличчя.

— Так стати президентом чи ні?! — випивши вино, запитав він.

— А чом би й ні?! — здивувався я. — Ви коли-небудь були президентом?

— Ні! — відрізав він.

— Так треба ж коли-небудь спробувати?! Не кожному всміхається така удача!

Він знову напружено глянув на мене, але, не знайшовши в моїй міміці ознак єхидності, повернув свій погляд на пляшку.

— Я ж людина військова… як командувати, знаю, а як керувати…

— Дарма турбуєтеся, — перебив його я. — Президент — це обличчя держави. Він, зазвичай, нічого не робить. Тільки підписує укази, їздить з офіційними візитами. А роблять усе міністри, прем’єр-міністри та інші діячі, тож вам нічого боятися…

— Боятися?! — гнівно блиснув очима генерал, і я відразу ж зрозумів свою помилку. — Я ніколи нічого не боявся! Ті, хто боявся, вже давно лежать у братських могилах!!! І тут я говорю з вами не тому, що мені порада потрібна, а тому, що нудно тут!

— Даруйте, генерале! — попросив я пробачення. — Не те слово вжив. Звичайно, це слово не підходить…

— Ну гаразд, — генерал був, як завжди, швидко відхідливий. — Ти думаєш, мені варто спробувати?!

— Так.

— Напевне, ти правий. Президент Казмо… Нічого, гарно звучить.

Я підтакнув кивком голови.

— А можна називатися ще — президент генерал Казмо?! — запропонував він, вслухаючись у слова, які й сам вимовляв.

Я не погодився.

— Не варто, генерале.

— Чого це?!

— Президент — це цивільний генерал чи навіть маршал, тому якщо ви себе так називаєте, виходить «генерал-генерал Казмо» або «маршал-генерал Казмо». Щось на кшталт звання Кім Ір Сена виходить: «дорогий тато-маршал Кім Ір Сен»…

— Так?! — перепитав старий. — Тоді нехай буде просто президент…

Цікаво, що коли генерал погоджувався зі мною, — мені це було надзвичайно приємно. Не знаю, чи виникло це через мою довгу бутність рядовим, чи ж просто від моєї поваги до Казмо.

— А непогано було б стати президентом у двох країнах водночас! — мрійливо промовив генерал. — Такого ж, мабуть, ще не було в історії!

— Здається, не було… — сказав я.

Генералів погляд пішов кудись високо, туди, де бачив він себе президентом двох, а, може, і трьох держав. Сприймаючи Казмо цілком серйозно, я не раз ловив себе на думці, що цей чоловік, у принципі, довірливий як дитина. Так, може, він і добрий, як дитина, і ласкавий по відношенню до світу?! Принаймні, зла він у місті нікому не коїв. Та це було й природним — у місті миру ніхто нікому не чинив зла, це було наслідком п’яти правил поведінки. І хоча він мав право порушувати всі ці правила, те, що він порушував їх, теж не завдавало нікому зла. Та й порушення ці здавалися дозволом дитині пустувати, наче люди, які писали правила, настільки були впевнені в генералі, наскільки може бути впевнений тільки турботливий артилерист у справності своєї гармати!

— Та-а-а-к… — нарешті видихнув він і повернув погляд униз, на недопиту пляшку вина.

Я налив ще півсклянки й протягнув генералу.

— Ну давай, за президента! — і він осушив склянку.

Потім випив я. Теж «за президента».

— Гарний ти хлопець, — генерал посміхнувся мені у вічі. — Але, скажу тобі чесно, цей росіянин мені подобається більше… Він — справжній боєць, а ти поводишся, як дипломатик, погоджувач… Але в моїй країні дипломатики теж потрібні…

Останні слова генерала мене майже образили, але, подумавши про них, перш ніж образитися, я прийшов до висновку, що генерал правий. І не так уже погано бути «дипломатиком» після того, як роки витратив безпросвітно по-рядовому, то в багні, то в боях, то в дезертирствах, хоча останнє завжди підносило мій бійцівський дух, якого, якщо бути абсолютно чесним, в інших ситуаціях я був цілком позбавлений.

Генерал знову подивився на до того часу повністю спорожнілу пляшку і сказав мені: «Все, можеш іти!»

І я пішов, пішов далі цією заміською алеєю в бік занедбаного ботанічного саду. Я навіть не попрощався з генералом, але гадаю, що він не образився. Він не потребував якихось там марудних «до побачення» чи «бувайте». Він був ГЕНЕРАЛОМ до останньої сивої волосини, що стирчала з ніздрі, до кінчика шнурівки його громіздких похідних черевиків. Йому було би приємніше, якби я по-хвацькому розвернувся навкруги, клацнув підборами й покрокував геть, чого я не зробив, підпорядковуючись вищезгаданим правилам поведінки, та й якби не було цих правил, однаково б не зробив, уже з інших власних міркувань.

Тепер дорогою мене обсідали інші сумніви. Який гімн може бути в держави, очолюваної генералом… чи тоді вже президентом Казмо. Якщо гімн відповідатиме характеру президента — то це буде вже не гімн, а військово-польовий марш. Тому я намагався більше не думати про Казмо. Після нього будуть інші президенти, і вони цілком можуть виявитися не генералами, а звичайними цивільними людьми, для яких війна — не в крові і навіть не в характері. І тоді я уявив такого собі президента, повненького, років на п’ятдесят, типового ліберала, який потирає руки перед підписанням якого-небудь гуманного закону. І уявляючи такого президента, я знову почав думати про гімн.

А слова усе не йшли. І дорога, облямована з боків магноліями та кипарисами, вела мене далі, геть від такого улюбленого міста, вела над морем.

Незабаром я зупинився перед дірою у високому проржавілому паркані. У цьому місці, мабуть, колись стояла брама, котра зачинялася на ніч і відчинялася вранці. Тут само валявся квадрат бляхи, з роз’їденим часом, дощами і спекою написом якоюсь чи якимись мовами. Тільки