Андрій Юрійович Курков - Садівник з Очакова

За огорожею раптом пролунала знайома мелодія, і чоловічий голос сказав: «У Москві — північ. Передаємо сигнали точного часу…»

Ігор труснув головою, заплющив очі. Витягнув годинник, відкинув круглу золоту кришку з гравіюванням. Обидві стрілки дружно показували на розгонисту «дванадцять».

В цей момент щось грюкнуло. За воротами почулися кроки. Ігор швидко відбіг убік. Побачив, як з воріт виїхала маленька вантажівка з критим кузовом — стара модель, такі він тільки по телевізору в фільмах про старі часи бачив. Виїхала, повернула праворуч і поїхала поволі далі, геть від Ігора, освітлюючи фарами дорогу. Ворота знову зачинились. І більше жодних шумів і звуків.

Ігор роззирнувся. Машина вже розчинилася в темряві, і єдиним освітленим місцем залишалися ворота, над якими виднілися сірі заводські стіни та дах сторожової будки.

«Може, постукати і сторожа запитати, куди це я потрапив?» — подумав Ігор.

Він не встиг додумати цю думку, як половинка воріт прочинилась. До вух Ігора долинув напружений шепіт, а потім з-за воріт визирнула голова. Визирнула і завмерла, ніби прислухаючись.

— Ну давай, іди вже, — долетів до Ігора, що відійшов у темряву, чоловічий голос.

Вийшов хлопець з якимось важким мішком на плечах, озирнувся, махнув рукою сторожу і зробив кілька незграбних кроків від воріт. Зупинився і поправив мішок. Ворота за ним зачинилися. Дзвякнуло залізо — мабуть, сторож засунув важку засувку.

Ігор вийшов з темряви і бадьорим кроком попрямував до хлопця, щоб розпитатися дорогу до автостанції.

Побачивши міліціонера, що крокував до нього, хлопець скинув під ноги мішок і завмер. Мішок упав майже беззвучно і заколихався, наче живий, вже лежачи на землі.

— Я той… Уперше!.. — затинаючись від переляку, заговорив хлопець. — Ви мене не той… благаю! Мама взнає — помре, в неї серце хворе… батько воював, калікою з фронту повернувся… Помер рік тому…

— Що ти несеш? — здивувався Ігор.

Незрозумілий переляк хлопця зробив Ігоря господарем становища.

— Вино, — пролепетав хлопчина приречено і подивився на мішок.

— Ти мені скажи: до автостанції далеко?

Хлопець замовк і підозріло подивився в очі людині в міліцейській формі, не зовсім розуміючи, про що той питає.

— Ну… хвилин двадцять пішки… — промовив він більш упевнено.

— А це що? — Ігор копнув носаком мішок, який легко подався під чоботом і відразу відновив свою дивну форму, щойно чобіт опустився на землю.

— Я ж казав, вино… Це вперше… Ркацителі… Один міх взяв за весь час… Не арештовуйте…

Ігор раптом зрозумів причину переляку хлопця. «Злодюжка! — усміхнувся подумки Ігор, — а тут я в старій ментівській формі, а кругом темно…»

Хлопець, зауваживши усміх Ігора, напружився.

— Я зараз, я назад віднесу! — показав він поглядом на мішок.

— Стривай, поговоримо! — Ігор намагався спародіювати інтонації винного злодюжки — здалося, що він говорить якось дивно, не по-місцевому. — Ти сам звідки?

— Я тутешній, з Очакова… Мати на базарі торгує, я тут на винзаводі працюю…

— Тутешній? З Очакова? — повторив спантеличений Ігор. — Щось мені це не подобається…

— Що не подобається? — обережно запитав хлопець.

— Все не подобається, — Ігор озирнувся. — Темно тут у вас… А тобі скільки років?

— Двадцять один… Самохін Іван — моє ім’я, а по-батькові — Васильович…

— А коли ж ти народився, Самохін Іван Васильович? — Ігор заговорив повільніше, чітко вимовляючи кожне слово, і здалося йому, що він і сам заговорив якось не так, з іншими інтонаціями чи що…

— У тридцять шостому… Сьомого травня… Трішки не пощастило, а то був би день народження в День перемоги…

Ігор замислився. Тридцять шостий рік плюс двадцять один рік життя — все це складалося в 1957-й. Маячня! Ігор підняв погляд на злодюжку, потім знов подивився на міх з вином.

— Ти що, сильно п’єш? — запитав.

— Ні, що ви? Я спортом займався, за район бігав… Це на продаж! — сказав хлопець і раптом замовк, вдаривши кулаком у своє чоло, картаючи себе, що видав з усіма бебехами.

— Он як… — протягнув Ігор.

— Це ж скільки мені дадуть?! — прошепотів хлопець. — Років десять? Чи більше?

— Скажи-но, яке сьогодні число? — запитав Ігор, пропустивши запитання злодюжки повз вуха.

— Третє жовтня.

— Ну ходімо, — задумливо промовив Ігор і показав пальцем на міх з вином. — Бери, і ходімо!

Самохін підняв міх з вином, закинув за плечі. Озирнувся на міліціонера.

— Куди? — запитав голосом приреченого.

— Поки що до автостанції! — Ігор жестом наказав хлопцеві йти попереду, наче той справді був арештований.

Іванко Самохін йшов повільно. Незручна і важка була його ноша. Ще аби своя, а так… тепер не своя! Хотілося йому зупинитися, озирнутися, ще раз слізно попросити цього лейтенанта відпустити його, Іванка, а в подяку за доброту міх з вином собі забрати! Тільки, видно, правильний цей лейтенант! Нічого ні в його погляді, ні в голосі не підказувало, що з ним можна домовитися.

Хвилин п’ять вони йшли в темряві. Тільки бруківка голосно стукала в підошви чобіт. Самохін зупинився.

— Ти чого? — вдарив його в спину голос міліціонера.

— Змучився.

— А далеко ще?

— Хвилин десять.

— Ну то відпочинь, — якось просто, зовсім по-людськи промовив Ігор, і у Івана Самохіна знову з’явилася надія. Це були перші слова, вимовлені міліціонером так, ніби на ньому не було форми.

Іван акуратно поставив міх з вином під ноги. Відсапався.

— Запалити можна? — запитав.

— Пали, — відповів Ігор.

— Та нема що палити, — признався Іванко Самохін.

Ігор дістав пачку сигарет, відкрив, простягнув.

— Це не наші, — здивовано вирвалося у хлопця. — Та й ви, здається, не місцевий?

— Ні, — Ігор заперечливо покрутив головою.

— А звідки ж?

— З Києва.

— Зі столиці? — в голосі хлопця знову забринів страх. — Це що, спеціально? На винзавод?

— А що, там такі погані справи? — Ігор скривив губи в усміху. — Розікрали все? Так?

— Ні… Хіба який дріб’язок, може… Але начальство чесне…

— Ні, не на винзавод, — вирішив Ігор підіграти в розмові. — З іншого приводу.

— З іншого? — задумливо повторив Іван, затягуючись сигаретою. — Бандити?

— Так, — кивнув Ігор, дивлячись хлопцю в очі.

— Багато їх тепер тут. Через Чагіна, чи що?

Ігор здригнувся, почувши знайоме прізвище, і хлопець затремтів, наче злякавшись реакції міліціонера. Невже, подумав Самохін, тепер так усі Фіму Чагіна бояться, що навіть столичні міліціонери від його імені сахаються!

— Ти його знаєш? — запитав Ігор.

— Всі його знають… Ну… я бачив його… А так ні… особисто не знайомий. Що мені з ним? Я — чесний…

Ігор засміявся. Неголосно, але від душі. Заливаючись сміхом, показав рукою на міх з вином.

— Але ж я не грабую… не вбиваю, — плаксиво промовив Самохін. — Один раз чуже взяв…

— Щось я тобі не вірю, — голос Ігоря знову «надягнув» міліцейську