Вільгельм Гауф - Малий Мук (Збірник)

— Стережіться, графе, нині вночі нічого не можна зробити.

Та не встиг я озирнутись, як незнайомець був уже далеко, і я побачив лише тінь, яка миготіла вздовж будинків. Я відразу зрозумів, що звернення стосувалося не мене, а плаща, але роз'яснити воно мені нічого не могло. Вранці наступного дня я почав мізкувати над тим, що його робити далі. Спершу збирався оголосити, що знайшов плащ, але тоді незнайомець міг би прислати за ним когось іншого замість себе, і я не отримав би бажаної розгадки. Обдумуючи справу, я уважно роздивлявся плащ.

Він був із важкого генуезького оксамиту пурпурного кольору, облямований каракулем і вишукано гаптований золотом. Ошатність плаща навела мене на думку, яку я вирішив негайно втілити. Я відніс його до себе в крамницю і виставив на продаж, але призначив за нього таку високу ціну, яку ніхто, — я був певен, не погодиться заплатити. Я вирішив уважно придивлятися до кожного, хто побажає купити його, бо фігуру незнайомця, котрий, хоч і побіжно, але виразно з'явився переді мною без плаща, я упізнав би з тисячі. Охочих придбати такий напрочуд пишний плащ знайшлося чимало, але жоден із них анітрішки не нагадував незнайомця і ніхто не хотів платити за нього величезну ціну в двісті цехінів. Здивувало мене також, що всі, кого я питав, чи є ще такий плащ у Флоренції, давали негативну відповідь і запевняли, що ніколи не бачили такої майстерної і витонченої роботи. Повечоріло, коли нарешті до крамниці увійшов молодик, який вчащав до мене і вже пропонував того дня велику ціну за плащ; він шпурнув на стіл гаманець з цехінами і вигукнув:

— Присягаюся богом! Цалевкосе, я готовий піти по світу з торбами, аби лише справити твій плащ. — І тут же заходився лічити монети. Я помітно зніяковів, адже виставив плащ лише для того, щоб привернути до нього увагу незнайомця, а тут раптом з'явився молодий дурень, ладний викласти за нього призначену мною безглузду ціну. Що мені було робити? Я погодився, бо, з іншого боку, мене тішила думка отримати таке чудове відшкодування за нічний неспокій. Хлопець накинув плаща і пішов; але з порогу повернувся знов і кинув мені папірець, приколотий до плаща, сказавши:

— Глянь-но, Цалевкосе, тут причеплено щось; мабуть, воно не має жодного стосунку до плаща.

Я байдуже взяв записку, але що я побачив! На ній стояло: «Сьогодні вночі тієї-таки години принеси плащ на Понте-Веккіо; чотириста цехінів чекають тебе». Я стояв як громом вражений. Отже, я сам проґавив своє щастя і абсолютно не досяг своєї мети; недовго думаючи, я згріб ті двісті цехінів, наздогнав хлопця, що купив плащ, і звернувся до нього:

— Заберіть свої цехіни, друже, а мені залиште плаща, я ніяк не можу віддати його.

Той спершу сприйняв усе за жарт, але, побачивши, що я не жартую, розсердився, обізвав мене дурнем, і врешті-решт дійшло до бійки. Проте мені пощастило вирвати у нього в колотнечі плащ, і я зібрався вже було показати спину, коли хлопець заходився кликати поліцію і потягнув мене до суду. Суддя був дуже здивований такою скаргою і присудив плащ моєму противникові. Тоді я вирішив пропонувати хлопцю двадцять, п'ятдесят, вісімдесят і, нарешті, сто цехінів, понад його двохсот, аби він віддав мені плащ. Чого я не міг добитися проханнями, того досяг грошима. Він забрав свої кровні цехіни, а я врочисто пішов геть із плащем, уславившись за божевільного на всю Флоренцію. Та людський поговір не чіпав мене, бо я краще знав, що вигода на моєму боці.

Нетерпляче чекав я ночі. У той-таки час, що і вчора, подався з плащем під пахвою на Понте-Веккіо. З останнім ударом годинника з мороку виринула фігура і попрямувала до мене.

Поза сумнівом, то був учорашній незнайомець.

— Плащ у тебе? — запитав він мене.

— Звісно, пане, — відповідав я, — проте він обійшовся мені в сто цехінів готівкою.

— Знаю, — кинув той. — Бери, тут чотириста. Ми підійшли разом до широкого парапету моста, і він відрахував мені монети; їх було чотири сотні; блиск їх грів мені серце, — як на те, воно й гадки не мало, що це буде його остання радість. Я заховав гроші в кишеню і хотів було уважно розгледіти щедрого незнайомця, але він був у масці, з-за якої на мене грізно виблискували темні очі.

— Даремно переймаєтеся, — заперечив він, накидаючи собі на плечі плаща. — Мені потрібна ваша допомога як лікаря, але тільки не для живого, а для мертвого.

— Хіба таке можливо? — вигукнув я здивовано.

— Я прибув із сестрою здалеку, — мовив він, кивком наказавши мені йти за ним, — тут ми мешкали в одного з друзів нашої сім'ї. Учора моя сестра знагла померла, і рідні хочуть завтра поховати її. Але, як у нашій родині давно узвичаїлося, всім нам належить опочити в родинному склепі; багато хто, кому випало померти в чужому краї, все ж таки були набальзамовані і перевезені туди. Рідні я згоден залишити її тіло, але батьку я хочу привезти бодай голову його дочки, щоб він востаннє поглянув на неї.

Від звичаю відрізувати голови близьким родичам, щоправда, мене аж кинуло в мороз, проте я не наважився заперечувати, боячись, що можу образити незнайомця. Тож я сказав тільки, що добре вмію бальзамувати мерців, і попросив його провести мене до небіжчиці. Проте я не стримався від питання — чого все це відбувається вночі й оповите такою таємницею? Він відказав мені, що рідних його намір неабияк лякає і вдень вони перешкодили б йому, проте, коли голова вже буде відрізана, їм доведеться змиритися; він би міг узяти й принести мені голову, але цілком зрозуміле почуття не дозволяє йому самому відрізати її.

Тим часом ми підійшли до великого розкішного будинку. Супутник мій указав мені на нього як на мету нашої нічної прогулянки. Ми поминули головний портал будинку, увійшли до маленьких дверцят, які незнайомець ретельно зачинив за собою, і піднялися в темряві вузькими гвинтовими сходами. Вони вели у тьмяно освітлену галерею, через яку ми досягли кімнати, де горіла одна лампа під стелею.

У цьому помешканні стояло ліжко, на якому лежала небіжчиця. Незнайомець відвернувся, мабуть, приховуючи сльози. Він указав мені на ліжко, звелів швидко і добре виконати доручену мені справу і вийшов з кімнати.

Я дістав свої інструменти, що їх як лікар завжди мав при собі, і підійшов до ліжка. Видно було тільки обличчя небіжчиці, проте воно здалося мені таким прекрасним,