Анрі Ален-Фурньє - Великий Мольн

чуба, відкритому жилеті й штанях на штрипках… Цей дженджик, з вигляду років п'ятнадцяти, йшов навшпиньках, наче гумки штанів піднімали його над землею, до того ж пересувався він дуже швидко. Хлопчак, не зупиняючись, низько вклонився Мольнові й зник у пітьмі, з того боку, де була головна споруда — ферма, замок чи абатство, чия вежа ще пополудні привабила Огюстена.

Трохи повагавшись, наш герой пішов услід за дивною фігуркою. Вони перетяли велике зелене подвір'я, пройшли поміж густими рядами дерев, обігнули огороджений штахетником рибник, проминули криницю й зрештою опинилися біля входу до головного будинку.

Важкі дерев'яні двері, закруглені вгорі й оббиті цвяхами, наче двері в будинку сільського священика, стояли прочинені. Дженджик зайшов до них. Мольн пішов слідом і, тільки-но ступивши кілька кроків у коридорі, ще нікого не бачачи, почув сміх, пісні, вигуки й тупіт ніг.

У глибині коридор перетинав інший, поперечний коридор. Мольн завагався, не знаючи, чи йти далі, чи відчинити одні з дверей, за якими не стихав гамір, та раптом йому назустріч вибігли, наздоганяючи одна одну, двоє дівчаток. Він побіг за ними, обережно ступаючи м'якими черевиками. Двері відчинилися, під старовинними капелюшками зі стрічками блимнули двоє облич п'ятнадцятирічних дівчаток, що розшарілися від біганини й вечірнього холоду, — і враз усе зникло в несподіваному спалахові світла.

З хвилину дівчатка, граючись, кружляли на місці, їхні широкі легкі спідниці злетіли, виказавши мереживо кумедних довгих панталонів; потім, скінчивши пірует, вони забігли до кімнати й знову зачинили за собою двері.

Засліплений Мольн стояв, погойдуючись, у темряві коридора. Тепер він не хотів, щоб його побачили. Хлопець мав такий нерішучий і незграбний вигляд, що його могли ще прийняти за злодія. І він уже збирався піти звідси, але цієї миті в глибині будинку знову почулися кроки й дитячі голоси. До нього наближалися, розмовляючи, двоє хлопчиків.

— Чи скоро буде вечеря? — спитав Мольн, не виказуючи своєї розгубленості.

— Ходи з нами, — відповів той, що здавався старшим, — ми тебе проведемо.

І з тією довірою, з тим прагненням дружби, яке властиве дітям напередодні великого свята, вони взяли Мольна за руки. Мабуть, це були селянські діти. Їх одягли в найкраще вбрання: з-під коротких штанців, трохи нижче колін, визирали грубі вовняні панчішки, взуті вони були в черевички на дерев'яній підошві, кожен з них був у камзольчику із синього оксамиту, в кашкеті такого самого кольору й при білій, зав'язаній бантом краватці.

— А ти її знаєш? — спитав один з хлопчиків.

— Я? — перепитав малюк з круглою головою й наївними очима. — Мама сказала, що вона в чорній сукні з білим комірцем і схожа на гарного папугу.

— Хто це? — спитав Мольн.

— Хто ж бо, звісно, наречена, по яку поїхав Франц…

Мольн не встиг нічого більше сказати, бо всі троє опинилися в дверях великої зали, де в каміні палахкотів вогонь. Покладені на козли дошки правили за столи, вони були застелені білосніжними скатертинами, а за столами сиділо, урочисто вечеряючи, багато різних людей.

Розділ чотирнадцятий

ДИВНЕ СВЯТО

(продовження)

Цей бенкет у великій залі з низькою стелею нагадував церемонію частування родичів, що з'їхалися здалеку на сільське весілля.

Обидва хлопчики відпустили руки Мольна й побігли до суміжної кімнати, звідки долинали дитячий гомін і стукіт ложок об тарілки. Відважно, без будь-якої ніяковості Мольн переступив ослін і сів до столу поряд з двома літніми селянками. І одразу накинувся на їжу; лише через кілька хвилин він підвів голову від тарілки, озирнувся й прислухався, про що розмовляють за столом.

А втім, гості були не дуже говіркі. Здавалося, ці люди майже незнайомі між собою. Мабуть, одні з них приїхали сюди з глухих сіл, інші — з далеких міст. За столом сиділи й діди, — з бурцями, з бородами, гладенько поголені, — либонь, то були колишні моряки. Поруч з ними вечеряли їхні ровесники, дуже схожі на них: ті самі обвітрені обличчя, ті самі жваві очі під волохатими бровами, ті самі краватки, вузенькі, мов шнурки на черевиках… Але ці діди за все своє життя не плавали далі меж свого кантону, а якщо їх і хитало багато разів під вітром та дощами, то тільки під час важкої, хоч і не дуже небезпечної подорожі, коли прокладаєш борозну за борозною і, дійшовши до краю поля, розвертаєш плуг назад… Жінок за столом майже не було, окрім кількох стареньких селянок в гофрованих чепчиках, з круглими, схожими на засушені яблука, зморщеними обличчями…

Мольн почував себе невимушено й упевнено. З кожним гостем. Згодом він так пояснював це: коли припустишся якоїсь непростимої помилки й тобі стане прикро, то мимоволі думаєш: «Однак на світі є люди, які мені вибачили б». І уявляєш собі старих людей, дідуся й бабусю, поблажливих, заздалегідь певних: усе, що ти робиш, — добре. Ось такі славні люди й зібралися в цій залі. Що ж до решти гостей, то це були підлітки й діти…

Тим часом біля Мольна розмовляли дві літні жінки.

— У кращому разі молодий з молодою приїдуть тільки завтра, не раніше третьої години, — мовила старша жінка.

— Замовкни, ти мене просто дратуєш, — спокійно відповіла молодша.

Вона була в плетеному чепчику, насунутому на чоло.

— Тоді давай підрахуємо! — байдужо заперечила перша. — Півтори години залізницею з Буржа до В'єрзона, сім льє в кареті з В'єрзона сюди…

Суперечка тривала. Мольн ловив кожне слово. Завдяки цій мирній суперечній сварці ситуація трохи прояснилася: Франц де Гале, син господаря замку, чи то студент, чи то моряк, чи то гардемарин, — цього ніхто напевне не знав, — поїхав до Буржа по дівчину, з якою збирався одружитися. Дивна річ: у маєтку все робилося так, як хотів цей хлопець, мабуть, іще дужо юний і дуже навіжений. Він зажадав, аби дім, куди він приведе свою наречену, нагадував палац. Щоб відсвяткувати приїзд дівчини до його маєтку, він запросив усіх цих дітей, дідусів і бабусь. Ось про що дізнався Мольн з розмови двох жінок. Усе інше лишалося загадкою, бо жінки раз по раз поверталися до часу приїзду наречених. Одна з них вважала, що вони приїдуть завтра вранці. Друга — що пополудні.

— Сердешна Муанель, у тебе як не було олії в голові, так її й немає, — спокійно сказала молодша.

— А ти, моя бідолашна Адель, і далі така само вперта. Ось уже чотири роки, як я тебе не бачила, але ти зовсім не змінилася, — відповіла старша, знизуючи плечима, але голос її звучав мирно й лагідно.

Так вони й сперечалися, але без ніякого гніву. Мольн, сподіваючись дізнатися