Джек Лондон - Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 05

собачий гавкіт не спинив тієї роботи. Аж ось він зачув вовкувате гарчання та скавуління чужих собак, а разом і людські голоси. Хтось постукав у двері.

— Прошу! — глухо озвався Меснер, бо саме ту мить відсмоктував крижинку з верхньої губи.

Двері відчинились, і за хмарою пари він угледів чоловіка з жінкою, що спинилися на порозі.

— Заходьте, — владно мовив він, — і зачиняйте двері.

Через пару він не міг роздивитися гаразд, що то за люди. В жінки голова так була закутана, що тільки й видніли чорні очі. Чоловік теж був темноокий, чисто виголений, тільки мав вуса, що обмерзли й зовсім затуляли йому рота.

— Ви часом не знаєте, чи поблизу є ще яка оселя? — запитав чоловік, оглядаючи майже голу хатину. — Ми думали, що тут нікого нема.

— Це не моя хатина, — відповів Меснер. — Я сам, може, хвилин із п’ять, як її знайшов. Заходьте й розташовуйтесь! Місця вистачить, та й своєї грубки вам не треба розпалювати. Якось улаштуємося.

Зачувши його голос, жінка з раптовою цікавістю глянула на нього.

— Роздягайся, — сказав до неї чоловік. — Я розпряжу собак і принесу води, а тоді будемо куховарити.

Меснер узяв розмерзлу рибу й вийшов надвір годувати собак. Йому довелося відгонити від них чужий запряг, і коли він повернувся до хати, прибулець уже розвантажив санки й приніс води. Меснерів кавник закипів. Він засипав у нього кави, підлив ще півкухля холодної води, щоб осіла гуща, і прибрав кавника з грубки. Тоді розігрів кілька коржиків зі сходженого тіста й приставив до тепла казанок бобів, зварених напередодні. За дорогу вони змерзлися в грудку.

Прибравши своє начиння з грубки, щоб дати змогу прибульцям зварити їсти, Меснер розіклав усе на скриньці, а сам сів на овій клунок з постіллю. Обідаючи, він балакав з чоловіком про дорогу й про собак, а той стояв над грубкою і оббирав кригу з вусів. У хатині було дві лежанки. Упоравшись нарешті з кригою, незнайомець кинув на одну з них свого клунка з постіллю.

— Ми спатимемо тут, — сказав він, — якщо тільки ви не вподобали цього місця для себе. Ви прийшли перші, вам і вибирати.

— Мені байдуже, — відказав Меснер. — Бонн обидві однакові.

Він розіклав свою постіль на другій лежанці, а сам сів скраю. Прибулець засунув собі під укривала в голови замість подушки порожню медичну скриньку.

— Ви лікар? — запитав Меснер.

— Так, — відказав подорожній, — але будьте певні, що до Клондайку я не задля практики приїхав.

Жінка взялася щось варити, а чоловік тим часом кришив сало та підкладав дров.

У хатині стояв присмерк, світло добувалося лиш у маленьке віконце, заліплене аркушем промащеного паперу. Джон Меснер не міг як слід роздивитися на жінчине обличчя. Та він і не пробував. Здавалося, він нею не цікавився. Зате вона раз у раз поглядала в темний закуток, де він сидів.

— Яке тут чудове життя! — захоплено промовив лікар, покинувши на хвилю гострити ножа об грубку. — Люблю цю боротьбу, це прагнення домогтися всього власними руками, примітивність буття, його реальність.

— Температура тут справді реальна, — засміявся Меснер.

— А ви знаєте, який мороз сьогодні? — запитав лікар.

Меснер похитав головою.

— Ну, то я вам скажу: сімдесят чотири під нулем. Так показує спиртовий термометр у нас на санках.

— Тобто сто шість нижче від точки замерзання. Занадто холодно, щоб подорожувати, еге ж?

— Справжнє самогубство, — заявив лікар. — Людина весь час надсаджується, дихає глибоко, набираючи повні груди морозу. І от легені застуджено, вершки їхні відморожено. Тоді починається сухий, рвучкий кашель. Людина випльовує клапті змертвілої тканини і саме серед літа помирає на запалення легенів. Та ще й дивується, де воно взялося. Я сидітиму в цій хатині хоч би й тиждень, поки мороз не спаде принаймні до п’ятдесяти градусів.

— А поглянь-но, Тес, — озвався він за хвилю, — може, кава вже готово?

Зачувши ім’я жінки, Джон Меснер стрепенувся. Він швидко скинув на неї оком, і на обличчя його впала тінь якоїсь давно похованої біди. Але він зразу ж зусиллям волі стер її. Лице Меснерові зробилося таке саме спокійне, як і було, хоч він сторожко приглядався до жінки, невдоволений, що сутінок не дає роздивитись на неї.

Спершу жінка машинально забрала кавника з грубки і аж тоді глянула на Меснера. Але той уже опанував себе. Він незворушно сидів край лави і байдуже дивився на переди своїх мокасинів. Та як вона знов почала поратися, Меснер глянув на неї вдруге; жінка, раптом озирнувшись, піймала його погляд. Меснер перевів очі на лікаря, і на вустах його майнула ледь помітна усмішка — ознака того, що він склав ціну її хитрості.

Вона вийняла зі скриньки свічку й засвітила її- Меснерові тепер досить було раз глянути на її лице- Хатина була така мала, що, ступивши кілька кроків, жінка опинилася коло нього. Вона зумисне піднесла свічку до його обличчя й стала, витріщивши очі з переляку, бо пізнала його. Меснер спокійно всміхнувся до неї.

— Що ти там шукаєш, Тес? — запитав лікар.

— Шпильок, — відказала вона й, відхилившись, заходилася нишпорити в клунку на лежанці.

Вони поставили обід на свою скриньку, а посідали на Меснерову, лицем до нього. Сам він простягся на лежанці й відпочивав, підперши голову рукою. Тут було так тісно, що здавалося, наче вони втрьох сидять коло столу.

— Ви з якої частини Штатів прибули сюди? — запитав Меснер.

— Із Сан-Франціско, — відказав лікар — Але я тут уже два роки.

— Я так само з Каліфорнії,— мовив Меснер.

Жінка благально позирнула на нього, та він усміхнувся й додав:

— З Берклі, власне.

Лікар зацікавився.

— З Каліфорнійського університету?

— Так. Випуск вісімдесят шостого року.

— Я хотів спитати, чи ви не з тамтешніх викладачів. Бо ви схожі на викладача.

— Прикро мені це чути, — всміхнувся Меснер- Я волів би скидатися на погонича собак або на копача.

— А про мене, він так само скидається на викладача, як ти на лікаря, — втрутилася жінка.

— Дякую, — промовив Меснер. Тоді звернувся до її супутника: — До речі, лікарю, скажіть, будь ласка, як ваше прізвище?

— Гейторн, коли повірите на слово. Свої визітні картки я покинув разом із цивілізацією.

— Отже, місіс Гейторн, — знов усміхнувся Меснер і вклонився.

Вона позирнула на нього, і цього разу в її очах було більше гніву, ніж благання.

Гейторн хотів був і собі спитатися про Меснерове ймення, але тільки-но розтулив рота, як той перебив йому мову:

— Ви, лікарю, либонь, зможете вдовольнити мою цікавість. Років зо два чи зо три тому в університетських колах сталася скандальна історія. Жінка одного