Вігдіс Йорт - Йорґен + Анна = любов

class="p1">— Дивне ім’я має його сестричка — Павлова, — озвалася Беата.

— Павлова Рюґе, — поволі й виразно вимовила Анна, розгойдуючи напій у склянці. Треба з’ясувати, що воно означає.

— Мені б зроду не дозволили так називатися, — пробурмотіла Беата.

Допивши напій, подружки одягнули піжами, почистили зуби й вклалися у ліжко. Беата мала квітасту ковдру, квітасту подушку й нічну лампу з абажуром. Дівчатка довго лежали горілиць, притулившись одна до одної.

— Я напишу справжнього листа кохання Йорґенові. А ти — Ейнарові.

— А якщо він не захоче стати моїм хлопцем?

— Захоче…

— Ти так гадаєш?

— А може, й не треба тобі писати листа. Може, ліпше я запитаю від твого імені…

— Так буде, мабуть, ліпше, — зраділа Беата.

— Напевно, відповість згодою…

Дівчатка обернули ковдру впоперек і лягли «валетиком». Вимкнули нічник із абажуром. Беата лежала під стіною, головою до вікна, Анна — скраю, головою до дверей. Тісно притулившись. А що зима вже минула, їм дозволили прочинити трохи вікно. Знадвору, аж під ковдру, просочувався запах диму від багать.

— На добраніч, — сказала Беата.

— На добраніч, — відповіла Анна.

Час було засинати.

— Беато…

— Що?

— Надворі так пахне.

— Бо весна.

— Так, весна… Добраніч!

— Добраніч!

Найвищий час засинати.

— Анно!

— Що?

— Як гадаєш, руде волосся — то відстій?

— Нє-є-є! Ейнар теж має руде волосся. Тому ви й пасуєте одне одному. А в темряві рудого й не видно.

— Угу, не видно… — погодилася Беата. — Я трішки його кохаю. Думатиму про нього, перш ніж заснути.

— А я весь час думаю про Йорґена, — озвалася Анна. — Я дуже його кохаю.

— Добраніч, — сказала Беата.

— Добраніч, — відповіла Анна.

Нарешті вони заснули.

Уранці Анна прокинулася рано, значно раніше за Беату. За шторами вже зовсім розвиднилося, і голосно щебетали пташки. Вона просто лежала, наслухала пташиний спів і думала.

Думала про давні часи, коли всі дівчата носили довгі спідниці, аж до кісточок, і багато-багато спідньої білизни з накрохмаленим мереживом, яке порипувало від кожного кроку. І довжелезні коси з довгими-довгими стрічками. Вони ніколи не грали у вибивалу чи лови, ніколи не влаштовували бійок. Нічого цікавого не відбувалося в їхньому житті, просто проходжувалися туди й сюди у довгих сукнях.

Анна уявила собі ті давні дні, коли всі дівчата були схожі одна на одну, тільки вона, Анна, була не така, як усі. Вона була, як Гельґа-Розбійниця.

Уява понесла її далі. Одного дня спалахнула пожежа в кількох будинках і… ні, одного дня в селі з’явився злодій, і… ні-ні, не так… одного дня усі дівчата в довгих сукнях подалися на берег зривати білі анемони. Була весна, вода ще дуже холодна. З дівчатами пішли й хлопці, і Анна, і Йорґен. А тут раптом хтось почав тонути. Усі перелякалися, крик, галас, ніхто не знає, що робити; навіть хлопці розгубилися. У них такі штанці до колін, бояться намокнути чи змерзнути.

Але ж у воді хтось тонув, розпачливо кликав на допомогу!

Анна миттю зняла з себе сукню разом з усіма мереживними підспідничниками. Отоді всі помітили, які засмаглі її ноги. Кожен подумав про себе, що вона часто ніжиться на сонці без своїх сукенок. Дівчата запирхали: Фе, фе! А хлопці захоплено вигукували: Ваауу! Ваауу! Повз їхню увагу не пройшло, які вона має сильні ноги, сильніші, мабуть, навіть за хлопчачі. Та всі, без сумніву, захоплювалися її засмаглими, сильними ногами, хоч і не казали про це вголос. І Анна кинулася на порятунок. Вона пірнула під хлопця, підтримала — за всіма правилами — його голову над водою і попливла до берега. Хлопчина неодмінно загинув би, якби не Анна!

Дівчата у сукенках і хлопці в панталонах до колін захоплювалися її рішучістю та відвагою. І Йорґен дивився на неї таким… особливим поглядом. А одна дівчина, дуже схожа на Еллен, сказала: Гаразд, ти швидко плаваєш, можливо, маєш такі ж сильні ноги, як хлопці, але ти не вмієш танцювати!

Дівчина, напевно, мала на увазі вальс чи танго, чи якісь іще танці, яких навчають у танцювальних школах, але Анна побігла в ліс, на велику квітучу галявину, бо, як виявилося, раптом настало літо, і на тій галявині зацвіли ромашки, дзвіночки, кульбабки і всякі різні квіточки. Вона танцювала, як танцюють балерини — на кінчиках пальців, здійнявши високо-високо вгору руки. А натанцювавшись досхочу, побігла вглиб лісу, геть від щасливого гурту, під своє улюблене дерево, під дуба. Лежала у затінку, відпочивала, бо дуже стомилася, рятуючи з води хлопчика й танцюючи на кінчиках пальців.

Доки отак лежала, прийшов Йорґен, приніс листа, де зізнавався у коханні.

Раптом Анна згадала про потайний щоденник і любовний лист. Вона обережно, щоб не торкнутися Беатиних ніг, злізла з ліжка. Тихо прокралася до передпокою за своєю картатою торбинкою. Однак підлога скрипнула під її ногами, і двері скрипнули, коли їх відчиняла. Тільки б ніхто не прокинувся, тільки б Беатина мама чи тато не вийшли зі спальні й не запитали, чого це вона нишпорить. Або, не дай Боже, бабуся!

Ніхто не вийшов. У домі панувала тиша.

Анна повернулася в ліжко зі щоденником і новим пеналом, лягла під теплу ковдру, близенько до Беатиних ніг.

Написала:

Любий щоденнику,

Довелося скрадатися, щоб забрати тебе.

Я трохи боялася. Ми маємо таємний умовний знак: рип-рип.

Потім Анна розгорнула щоденник на першій сторінці й прочитала попередній запис:

1. Позичити в Уле штани.

2. Написати фальшивого любовного листа.

3. Написати справжнього любовного листа.

4. Обстригти Еллен її «кінського хвоста».

І дописала наступний пункт:

5. З’ясувати, що означає ім’я Павлова.

Перед пунктами 1 і 2 Анна поставила хрестик. Виконано.

Решту треба ще зробити. На чистій сторінці вона почала писати справжнього листа кохання.

Довго обдумувала кожне слово. Писати справжнього листа з освідченням набагато важче, ніж фальшивого.

Отже, написалося таке:

Дорогий Йорґене Рюґе,

Я кохаю тебе щиро. Це не якийсь там обманний любовний лист, а справжній. Хочеш бути моїм хлопцем? Я дуже на це сподіваюся.

Передай мені відповідь перед закінченням уроків. Поклади свого листа…

Дописати Анна не встигла, бо прокинулася Беата. Анна заховала щоденник під ковдру. Доки Беата ходила в туалет, переклала його до торбинки. Треба буде дописати на першому уроці, подумала Анна.

Поснідавши, проковтнувши риб’ячий жир і розказавши бабусі, що вони вчать у школі, Анна й Беата сіли на велосипеди й поїхали вгору пагорбом. Не чекали цього разу хлопців на перехресті. А чого це вони завжди мають їх чекати?

Усю дорогу до школи Анна думала лише про любовний лист, а на першому уроці дописала