Дмитро Михайлович Кешеля - Пора грибної печалі

Вуйко зняв кітель, кинув його на ліжко. Автомат поклав на стіл і сів, втомлено випроставши руки. Дід тим часом добув із скрині гранчасту пляшку сливовиці, нарізав сала, хліба і все дбайливо розклав перед сином. Сам присів скраєчку і непевними руками розілляв горілку у маленькі погарчики.

— То що, за зустріч, Михайле! — підняв келишок дід.

— Бодай би її ніколи не було? — запитливо глянув той.

— Так, правду маєш, — відповів знічено дід і аж зсутулився.

— Вірю у вашу чесність, няню, — сказав вуйко Михайло і криво усміхнувся. — Літа он скрутили вас у баранячий ріг, але свою правду несете міцно. Раз так, то й так!

Вуйко піднявся, взяв із лавиці горня, набулькав у нього сливовиці і під один подих опорожнив.

— Отже, за зустріч! — вдарив горням об стіл.

Дід аж здригнувся від металевого зойку.

Вуйко Михайло обтер рукавом губи і запалив цигарку.

— Не чекали уже на мене? — спитав байдуже.

— Бог мені свідок — не чекав і в помислах уже не ждав, — щиро зізнався дід. — На Івана, Семена, Петра, Іллю в один місяць отримав похоронки. Усі на Дону погріли кров’ю сніг. А від тебе жодної вістки за стільки літ. Говорили, що і ти там воював, — підняв зацікавлені очі дід.

— Бодай і не згадувати, — махнув вуйко Михайло рукою і знов наповнив горня.

— Ох і кріпко вам дали руські під сраку, коли тільки за один місяць наших чотирьох… Та й ти, певне, втікаючи, ледве зберіг під пахвою свою голову, — криво оскалився дід. — Воя-а-аки вош-ш-ш-ливі, — протягнув презирливо і зле сплюнув.

— Не вам судити, — грюкнув кулаком вуйко Михайло. — Ви ж із паном превелебним Ковачем благословляли нас на святу бійню супроти комуністів! Не ви справляли молебні, не ви дзвонили у дзвони за нашу перемогу?! А тепер уже судите? — люто напитував вуйко. — Легко ж, ай як легко махати кулачищами після бійки, та ще й за чужою спиною.

— Було, було, та й під воду спливло, — забубнів сердито дід. — Може, я вже й прозрів. Он руські скоро рік тут, а мені від того не стало гірше…

— Виколоти, головешкою розпеченою випалити би очі тому волові, котрий прозріває тільки тоді, коли на нього вже ніж точать, — засміявся холодно вуйко Михайло й спорожнив друге горня.

Дід й собі пригубив келишок.

— Ех, сину… Поки що не в раю і не в пеклі зустрілись з тобою, а на землі грішній, то й позабудьмо давнє, поговоримо про діла земні, — мовив задумливо старий. — Відколи отримав похоронки, зовсім підкосилися ноги. Хвала богу, що мати цього не діждалась. Жодного разу не пустив сльози, зате все довкола мене плаче. І сни такі — ліпше б їх не бачити.

— Мені б хоч раз їх увидіти. Ви ж говорили і віруєте, що по смерті людина вселяється у різне там зілля, трави, тварини і в їх подобі приходить у сон ближніх. До біса цікаво уздріти у вашому сні себе, — не втримався від сарказму вуйко.

— Правду мовиш, сину, — не вловивши іронії, зітхнув старий. — От Іван. Той завжди виростає у моєму сні пшеничкою — тучною, благородною. Семен, як пам’ятаєш, любив співати — красний голос мав. Тепер кожної ночі наспівує мені. Іду ніби нашим полем, а маленький птах весь час норовить сісти на плечі і заливається дзвінким співом. І голос у птиці — Семенів. А Петро чомусь вночі у квітучу акацію одягається. Роки йдуть, а дерево цвіте й цвіте і ніяк не вгамується. Не раз пробую хоч одне біле гроно зірвати — так обколюся, що коли навіть прокинуся, то кров ще й далі продовжує цебеніти з обідраних рук. А Ілля…

— А я! Я! Я! Ким вам снився?! — знетерпеливився вуйко Михайло.

— Ти?.. Вовком! От приповзеш кожної ночі під вікно і виєш. Так страшно виводиш, неборе, що й хотів би тобі відчинити, але серце враз льодом береться, та ще й інеєм обростає. А ти виєш на все село, доки перші півні не заспівають. І тоді чується тяжкий схлип, і зникаєш. На тому місці, під вікном, куди ніби приходиш кожної ночі, земля наче випалена. По всьому двору росте така красна зелена травичка — очі не можуть нарадуватися. А ось під вікном, на твоєму місці, земля уже чотири годочки як оніміла — пуста, наче безплідна жінка.

— Віщі сни маєте, няню, — втупився захмелілим поглядом у свої руки вуйко. — За братів не знаю, а я дійсно чотири роки тікав пораненим вовком. Палив, вбивав і тікав, доки не втрапив у капкан на Балатоні.

— На Балатоні? — підвів брови дід. — Торік, влітку, туди виїхав пан превелебний Ковач із дочкою. Ти ж, подейкували, розуму лишався від Агнеси. Та й вона не вельми відфиркувалася. Я, правду казати, у найсолодших думках видів вас обох разом. Хотів не хотів пан превелебний, а мусів би найтучніший шмат поля бехнути на ваш стіл, на наше моцне коріння. Ех, сарака, сарака… Де його тепер душа спочиває?… — зітхнув дід.

— У раю, — відповів понуро вуйко. — Земному раю, — уточнив. — Я знайшов їх випадком в одному селі — зовсім недалеко від Балатону. Вони незле влаштувалися. Найкращий кам’яний дім — то пана превелебного. Після того, як нас розбили, я довго ховався по лісах, запустілих обійстях, доки випадком не зустрівся із Ковачем на закинутій дзвіниці. І хоч вона була не дуже висока, пан превелебний, скажу вам чесно, був уже близько від небес. Чудом упізнав його і не натиснув на курок. Я пробув у них кілька місяців…

Вуйко урвав оповідь, потер стомлене обличчя й почав від чогось відмахуватися. На нього, видно, спливли спогади, яких він не хотів, але вони насувались вперто, невмолимо… І він уже сидів не в дідовій хаті, а в кам’яному особняку панотця Ковача на березі Балатону…

…Із величезного вікна вітальні він спостерігав, як у золоті води озера, наче цнотлива молода селянка, повільно увіходить сонце. Його промені, відбиті хвилями, переливалися на доріжках осіннього саду, і гнідий кінь старанно випасав їх останки у молоденькій траві, — знову буйно пішла в ріст після незвично теплих осінніх дощів. У глибині котрогось з дерев, відживши свій вік, зірвалося і глухо впало на землю яблуко. Кінь нашорошився, хвилину-дві постриг вухами і, витягнувши шию, протяжно заіржав. Глибокий, трубний голос сколихнув зіпрілу осінню тишу, прорвався крізь міцно сплетені конари дерев, виплеснувся у небо і лунко покотився золотими водами Балатону. Щось далеке, тужливе і до болю рідне для Михайла пролунало у осінньому