Михайлина Омела - Мертва кров

— Де Сергій Олексійович? — запитала вона.

— Вдома. Зараз покоївка його покличе…

— О, Єлизавето Петрівно! — з кімнати вийшов усміхнений Орлов і чемно поцілував жінці руку.

— Сергію Олексійовичу, допоможіть! Лише ви можете мене врятувати. Таке нещастя, така ганьба!

— Ходімо до мого кабінету. Там усе розповісте…

Кримському-Корсарову стало цікаво, що ж привело цю даму до Орлова, і він залишився. А тим часом Сергій Олексійович намагався заспокоїти Єлизавету Петрівну, дружину генерала Шеншина, яка плакала і просила допомоги.

— Боже мій, якщо Володимир Юрійович дізнається про це!.. А цей поліцейський хам… Та як він смів!..

Хвилин за десять вона все ж змогла більш-менш зрозуміло розповісти про причину свого візиту. Її дочку звинувачують у вбивстві і забрали до поліції. Чоловік зараз у Англії в складі делегації генералітету, а тут таке нещастя. Дочку взяли під варту. Це бачило все місто. Це дійде до вух міністра, головнокомандуючого, його імператорської величності. А що буде з дочкою? Ці поліцейські такі грубі, вони можуть її дівчинку побити, познущатися з неї, навіть зґвалтувати, а єдина людина, яка може допомогти, — це Сергій Олексійович…

— У чому ж підозрюють вашу дочку, Єлизавето Петрівно? У чиєму вбивстві?

— Вбили викладачку моєї дочки, професора математики Іванову… Господи, та ще ж невідомо: чи її вбили, чи вона самогубця. Але головне — моя дівчинка, її треба визволити, вона не витримає цієї ганьби…

Заспокоюючи жінку, Орлов зателефонував до поліцейського управління і з’ясував, хто веде справу дочки генерала Шеншина, потім попросив Єлизавету Петрівну їхати додому і чекати на нього. Повернувшись до вітальні, Орлов побачив Буревого і Кримського-Корсарова, які дивилися на нього з неприхованою цікавістю.

— Панове, мені так хотілося з вами поспілкуватися увечері, але, мабуть, це доведеться відкласти. Приходила дружина генерала Шеншина, мого друга. Судячи з усього, помилково заарештували їхню дочку, а матір перелякалася. Я поїду в управління. Якщо запізнюся, Інна Іванівна не дасть вам нудьгувати. А зараз я маю іти…

І заклопотаний Орлов рушив до виходу.

VI

Ховаючись у кущах на узбіччі лісу, якийсь чоловік у чорному одягу уважно спостерігав за тим, як зупинилася машина і з неї вийшов ксьондз. Машина швидко від’їхала, і чоловік зрозумів, що зараз ксьондзу зсередини відчинять хвіртку.

Місяць добре освітлював засніжений ліс, і незнайомець побачив, як пастор несподівано повернувся обличчям до кущів і невпевнено рушив просто на нього. Тепер поміж ними були лише кущі. До його ніздрів несподівано долетів запах алкоголю. «Таж він п’яний!» — зрадів чоловік у чорному і міцно стиснув ручку кортика. Ксьондз однією рукою спирався на дерево, а іншою вже обсмикував одяг. «По малій нужді сходив», — зрозумів чоловік у чорному і рушив до ксьондза. Почувши майже нечутне порипування снігу позаду, ксьондз хотів озирнутися, але не встиг — невідомий схопив його міцними, наче лещата, руками і, притискаючи до грудей, поніс через засніжений ліс.

…В дитинстві цей чоловік у чорному був звичайним сільським хлопчиком і нічим не відрізнявся від інших дітей. Але у п’ятнадцять років з ним почало коїтися щось незрозуміле. Вдень, коли світило сонце, його охоплював нестерпний біль у всьому тілі, який зникав лише вночі. Щоб захиститися від сонця, хлопець ховався у льосі або у монастирі, куди мати часто його посилала віднести ченцям птицю, рибу чи яйця. У темних підземних келіях хлопцеві ставало значно краще, і згодом він залишився там жити. Так минуло кілька років.

А якось ігумен взяв його з собою до міста. Коли вони поверталися, на них напали розбійники. Ігумен намагався боронитися і був поранений ножем. Коли хлопець підійшов до пораненого ігумена, той був непритомний — забагато втратив крові. А хлопець, не знаючи, як зупинити кров, що все ще продовжувала текти з ран, несподівано навіть для самого себе почав її злизувати з грудей ігумена… І варто було йому лише відчути смак крові у роті, як він зрозумів: це саме те, чого йому так бракувало в житті. Він злизував кров і відчував, як біль у його тілі минає, і навіть сонячне світло вже не таке нестерпне, як раніше.

Ігумен так і помер, не опритомнівши. Ченці його поховали, а до монастиря незабаром прислали нового ігумена. Хлопець запам’ятав цю подію лише тому, що кров померлого ігумена прибрала біль з його тіла на кілька днів. Після цього людської крові він не пив. Потім знайшов собі печеру неподалік від монастиря і попросив дозволу жити там у нового ігумена. Він став братом Андрієм. І, напевне, так би й жив він у монастирі, якби не чернець Василь, величезний, незграбний чоловік, якого багато хто у монастирі побоювався, а дехто розповідав про нього такі страшні речі, що Андрієві в них не хотілося вірити. І от якось одного вечора цей чернець Василь, вже добряче напідпитку, з’явився у печері Андрія:

— А йди-но сюди, дурню! Я тебе хоч роздивлюся…

Андрій здивувався — ченці поміж собою так не розмовляли.

— Ти що, мене не чуєш?! — несподівано розлютився брат Василь, підійшов до Андрія і вдарив його в груди. Хлопець упав, а коли спробував підвестися, брат Василь вдарив його знову, уже в обличчя, а потім по голові. Андрій знепритомнів, а коли прийшов до тями, побачив, що брат Василь скидає з себе рясу.

— Ну що, мій красеню, думав, що втечеш!? Від дядька Василя ще ніхто не втік. Але ти ще дурний, ти свого щастя не розумієш. Скільки людей у монастирі за мною тужить, видивляються, чи не прийду, а ти тікаєш. Я тебе побачив ще тоді, коли ти нам харчі носив. А ти тікаєш. Від сьогоднішнього дня ти мій! — і Василь, абсолютно голий, рушив до нього. Цієї миті Андрій зрозумів, що у світі є речі, жахливіші за його біль, за сонячне світло, за його нестерпну, ніякими постами й молитвами не приборкану жагу людської крові. Василь здер з юнака одяг і, однією ногою притискаючи до землі ноги Андрія, почав його пестити, але раптом зупинився:

— Щось випити в тебе є? Бо в мене чомусь чи не вперше у житті нічого не виходить. Це буває, коли когось дуже любиш… А я ж тебе, мій красунчику, дуже люблю!

— Навіщо ж ти мені руки зв’язав? Я вже нікуди не втечу. Куди мені тікати?.. А горілку братчики заховали у криниці, що біля моєї келії. Вона там висить на мотузці.

Чернець Василь, вже зрозумівши, що переляканий хлопець нікуди не втече, розв’язав йому руки. Вони підійшли до криниці.

— Ось на цій