Марія Семенівна Галина - Автохтони

– Так, – повільно сказав Воробкевич, дивлячись перед собою, – ви маєте рацію. Помер безвісний, всіма забутий… геній, який споглядав інші світи. Я як почесний громадянин просто зобов’язаний…

Очі Воробкевича все ж таки були схожі на чорницю. Сизуватий полиск. Катаракта?

– Можна подумати, скажімо, про бієнале. Імені Баволя. Новий космізм. Ось цей… Цвинтар? Він живий?

– Що йому зробиться, – з відразою сказав Воробкевич. – Сидить у своєму Мюнхені.

– Добре було б порозпитувати його про Баволя. Якісь цікаві факти, подробиці. Випустити альбом із репродукціями. Місту потрібна своя легенда. Свій бренд. Це ж можна… ну, тиражувати. У нього є спадкоємці?

– Ні!

– Ну от. Це, звісно, грубі матерії, але є ж сувенірна галузь. Чашки з принтом. Футболки. І виникає зворотний зв’язок, розумієте? Баволь стане ще більш відомим. У вас буде свій Чюрльоніс. І ніхто інший, як ви…

– Зворотний зв’язок, – прошепотів Воробкевич, – зворотний зв’язок…

У голові Воробкевича розгорталася шерега кухлів із принтами, помахували короткими рукавами футболки. Чому ні? Баволь із тих художників, які в репродукціях виглядають ліпше, ніж в оригіналі.

– Звісно, що треба зареєструвати. Отримати патент. Можливо, на ваше ім’я, або як власність міста, а ви – представник. Я не дуже знаю, як це робиться, але певно є тямущі юристи. Почати з виставки, а там…

– Витягнути, – задумливо промовив Воробкевич. – Із пітьми забуття. І це навіть добре, що помер усіма забутий. І що не дисидент. І не жертва репресій, ці вже набридли всім, а священний невдаха, божественний безумець… Це приймуть. Тут є перспектива. І, звісно, він одразу підскочить у ціні.

Останнє було сказане все тим же виразним чітким інтелігентним голосом, що дещо контрастувало із грубою меркантильністю сказаного.

Він підтримав:

– Потрібна якась легенда, звісно. Щоби кинути до зажерливої паливні жовтої преси. Щось містичне, наприклад. Медіум, зв’язок з іншими світами, все таке. Містика зараз у моді.

У Воробкевича ворушився кінчик носа – кролик і є кролик.

– Якщо вдасться розкрутити його, впевнений, зусилля окупляться.

Воробкевич рвучко розвернувся до нього, щоки драглілися.

– Усе своє свідоме життя! Все життя! Я віддав мистецтву!.. Думаєте, я з цього щось мав? Помиляєтеся, добродію! Я колекцію заповів місту. Єдина вимога – щоб цілісною експозицією. Зібрання Воробкевича! Більше мені нічого не потрібно. Нічого. Все, що мені потрібно, в мене вже є. Моє зібрання. Повага колег. Вдячність художників. І нічого тут звинувачувати мене в меркантилізмі!

– Вибачте. Мені здалося… Ви говорили щось про зиск.

– Ні, – сердито сказав Воробкевич, – нічого подібного я не говорив.

– Як знаєте.

Воробкевич простягнув руку до вимикача, і відставлені до стіни полотна згасли. Немовби Воробкевич був янголом-винищувачем, який одним помахом руки занурив у пітьму декілька десятків світів. Він дивився на цю маленьку пухку руку, на масивний перстень на пальці. Квітка, блакитна емаль. Начебто незабудка. Масонський символ? Треба почитати побільше про масонів, чи що.

Воробкевич упіймав його погляд.

– Перстень? Він дуже старий. Дуже. Йому понад двісті років. Потім із незабудкою була проблема, знаєте…

Яка проблема? З якою незабудкою?

– Я матиму, – за їхніми спинами згасало освітлення, в одній кімнаті, в іншій, – я матиму за щастя, якщо вдасться дати місту нове… ну, повернути старе… славетне ім’я… – і, вже вище тоном: – Ви що, і справді повірили? Ділок, нікчема. Удає з себе мистецтвознавця, а сам ледь-ледь геодезичний закінчив. Журналіст? Ха-ха-ха. Курси власкорів. Вечірні. Фейлетончики, дописи. Терся біля голодних художників, канючив, скуповував задешево… За ковбасу, за горілку. Вони померли всі, спилися, збожеволіли, вени порізали, а цей живий. Навіщо?

– Перепрошую, – спитав він обережно, – з ким я зараз розмовляю?

– Звісно, що не з цим нікчемою.

Пухкі ручки зметнулися, Воробкевич прикрив рота рукою, потім відняв руку.

– Не слухайте її! Якби не я, хто б про них знав зараз? Ну авжеж, у мене немає фахової освіти, я не мистецтвознавець, але в мене чуття. Соню, помовч. Хоч зараз помовч!

– Немає в тебе ніякого чуття, – сказав Воробкевич сам собі, – і не було ніколи.

– Ви знаєте, я краще піду. Коли що, я зупинився у хостелі «Піонер», знаєте такий? Заждіть, я вам їхню візитівку дам. Можна залишити повідомлення на ресепшені або зателефонувати на мобілу мені, ось тут телефон, я вам записав, я купив місцеву сімку. І, так, стосовно статті у вечірці – це ви добре придумали.

– Само собою, – сказав Воробкевич. – Я багато для них писав. Краєзнавство, культура. У нас дуже багата історія, знаєте…

Він попрощався і вийшов, не чекаючи, коли знову вступить жіночий голос, тому що приблизно уявляв собі, що саме цей голос скаже.

* * *

Без ліку ширяли зелені кульки, дерева увилися гірляндами зелених лампочок, блідих, наче анемічні привиди. Знову святий Патрік? На розі боровся з волинкою гудець, із-під кілта стирчали волохаті ноги в білих гольфах, сизі напухлі коліна. Волинка ворушилася в руках, як жива, голосно скаржачись на сумну долю. Адже ось шотландці, суворі горяни, а самі в Криму замерзли.

Дівчина, увита хмелем і теж, судячи з глибокого викоту, морозостійка, пропонувала перехожим пиво; пластикові стаканчики тремтіли на дерев’яній таці. Спіймавши його погляд, вона посміхнулася і підійшла ближче. Зелена гірлянда обвивала білу круглу шию, спускаючись на груди, шишечка хмелю кокетливо зазирала у викот.

– Дякую. – Він теж зазирнув їй у викот, гусячої шкіри не було. – Я не хочу пива.

– Це безкоштовно. Акція.

– Я й безкоштовно не хочу.

Вона знизала повними плечима і відійшла, рухаючись так плавно, що пиво у пластикових стаканчиках лише стиха коливалося. Напевно, вирішила, що він псих.

Вдень Юзеф заощаджував на освітленні, білі обруси плавали в сутінках, як крижини в північному морі. Замість живої музики крутилося щось механічно-наполегливе, але офіціант виник за плечем одразу і безшелесно, хоча, здається, не той, що вчора ввечері.

– Як завжди?

– Так, тільки риби не треба. Ні в якому вигляді. І музику вимкніть, якщо можна.

– Не любите попсу, ага, – проникливо сказав офіціант і прибрав меню.

– Хто ж її любить? – Його завжди дивувала ця пристрасть до ритмічного шуму, яким у ресторанах присмачують їжу. – Скажіть, учора… дуже літній і дуже говіркий… він завжди тут обідає?

– Це ви про Давида? Давид Вейнбаум? Авжеж, кожного вечора. Приходить рівно о сьомій. І сідає он за той столик. Це його столик.

За спиною офіціанта старий годинник із маятником, різьблений, наче готичний собор, показував за п’ять четверту.

– А зараз де його можна знайти, не знаєте?

– У «Синій пляшці».

– Це що, паб?

– Кнайпа. Паби – це для приїжджих. Схибнулися всі на цих пабах.

– А далеко?

– Тут усе близько. Ліворуч,