Yevhenii Nahornyi - ''друзі'', Yevhenii Nahornyi

Він змусив себе кивнути, але не сказав, що втік від них, що не зміг навіть привітатися.
— Я не злюся, мамо. Просто… не готовий їх бачити.

Вона взяла його руку, її долоня була теплою й загрубілою від роботи.
— І не треба поспішати. Ти свій шлях ідеш, і він гарний. Я пишаюся тобою, Олесю.

Тієї ночі він лежав у своїй старій кімнаті, слухаючи, як вітер гойдає липи за вікном. Зустріч із Марією й Тарасом була як удар, раптовий і болючий. Він уявляв, як зупинявся, як розмовляв із ними, як усміхався, ніби нічого не сталося. Але в глибині душі він знав, що не готовий. Їхня присутність нагадувала йому про все, що він утратив — не лише Марію, а й Тараса, їхню дружбу, той безтурботний час, коли вони були трьома гілками одного дерева.

Він дістав зошит і написав новий вірш:
«Під дубом тіні, де сміх наш лунав,
Ти з ним стоїш, а я — утікач.
Липи шепочуть, але я не твій,
Минуле кличе, та я вже чужий».

Він закрив зошит і заплющив очі, відчуваючи, як сльози пекуть повіки. Липове було його домом, але також його болем. І він знав, що ця зустріч — лише початок, що минуле не відпустить його так легко.